Забезпечення процесу стратегічного управління в компанії

курсовая работа

2. Організаційний прогрес: відмінності від науково-технічного

прогресу

Організаційному прогресу властиві певні особливості, що відрізняють його від науково-технічного прогресу.

По-перше, НТП є безпосереднім і головним чинником зростання продуктивності (ефективності) виробництва, а організаційний прогрес забезпечує реалізацію створюваних НТП потенційних можливостей інтенсифікації виробничо-трудових процесів.

По-друге, створення і впровадження нової техніки й технології, застосування нових конструкційних матеріалів та освоєння нових виробів приводять до зниження трудомісткості їхнього виготовлення, а вдосконалення організації виробництва і праці дає змогу зменшити втрати робочого часу і простої устаткування.

По-третє, практичну реалізацію окремих напрямків НТП постійно звязано з великими затратами суспільної праці, матеріальних і фінансових ресурсів; здійснення ж заходів організаційного характеру в багатьох випадках не потребує нових витрат (у крайньому разі - незначних додаткових ресурсів).

З-поміж організаційних чинників розвитку економіки галузей народного господарства ключову роль відіграє організація виробництва - певним чином упорядкована й скоординована в часі та просторі система взаємодії провідних елементів виробничого процесу, тобто людей (працівників), знарядь і предметів праці; вона охоплює всі ланки виробництва (від робочого місця на окремому підприємстві до групи підприємств однієї або різних галузей виробничої сфери). У звязку з цим необхідно розрізняти локальні (ізольовані) та суспільні форми організації виробництва. Перші було покликано до життя одиничним поділом праці і вони включають: поділ та інтеграцію виробничих процесів усередині підприємства; кооперування окремих виробничих ланок - дільниць, цехів; раціональне поєднання всіх елементів процесу виробництва в межах дільниці, цеху, підприємства в цілому. Суспільні форми організації виробництва виникають і розвиваються внаслідок загального та часткового поділу праці. До них належать: концентрація, деконцентрація, оптимізація розмірів виробництва в межах галузі; спеціалізація й кооперування підприємств однієї або різних галузей народного господарства, конверсія виробництва; комбінування різно-галузевого виробництва, диверсифікація підприємств; розміщення (територіальна організація) підприємств.

Складовою частиною організації виробництва служить організація праці, що визначає технологію інтегрування окремих працівників у комбіновану робочу силу, сукупну живу працю, спроможну продукувати матеріальні блага й духовні цінності. Під організацією праці заведено розуміти певне поєднання працівників у часі і просторі для досягнення найбільшої ефективності трудових процесів за умов конкретно застосовуваної технології та організації виробництва. Поєднання учасників трудового процесу в часі забезпечується різними формами поділу й кооперації праці, організацією обслуговування робочих місць, установленням раціональних режимів праці. Просторове поєднання працівників на виробництві знаходить втілення в різних формах побудови бригад та інших виробничих ланок підприємства, у варіантному закріпленні персоналу за відповідними робочими місцями тощо.

До організаційного прогресу треба відносити вдосконалення не лише безпосередньо процесів виробництва і праці, а й функціонування окремих, чи всієї сукупності елементів господарського механізму - системи управління, планування (програмування), фінансування, матеріального стимулювання, матеріально-технічного забезпечення, науково-технічного обслуговування тощо. Постійна раціоналізація системи господарювання є важливою передумовою поліпшення організації трудової діяльності персоналу, засобом поєднання науково-технічного та організаційного прогресу, що, у свою чергу, забезпечує підвищення ефективності виробництва через його всебічну інтенсифікацію.

Залежно від місця прийняття і реалізації організаційних рішень, масштабності їхнього впливу на проміжні та кінцеві результати діяльності людей можна виокремити два напрямки організаційного прогресу - загальносистемний і внутрішньовиробничий, кожен з яких охоплює ті самі обєкти. Здійснюваний у суспільному масштабі, проте в різних межах (обєднань підприємств, комбінатів, галузей, регіонів, національної економіки в цілому), загальносистемний організаційний прогрес є визначальним. Саме він окреслює орієнтири для розробки і прийняття численних високоефективних організаційних рішень внутрішньовиробничого характеру. У свою чергу, локальний організаційний прогрес на підприємствах сприяє підвищенню організаційного рівня діяльності більших і складніших виробничо-господарських систем.

Сучасні тенденції під впливом НТП, за умови усвідомленої необхідності розвязання великомасштабних завдань щодо переведення економіки на ринкові відносини та інтенсивний шлях розвитку, мають місце істотні (нерідко радикальні) організаційні перетворення не лише безпосередньо у сфері виробництва, айв усій системі його обслуговування та управління. Для забезпечення ефективного управління організаційним прогресом важливо своєчасно виявляти і правильно оцінювати його тенденції, прогресивні й небажані зміни у формах організації виробництва та праці, функціонуванні окремих чи всієї сукупності елементів господарського механізму. Основні сучасні тенденції організаційного прогресу можна звести до такого:

прискорення темпів розвитку окремих (деконцентрації, кооперування, конверсії, диверсифікації) та посилення взаємозвязків усіх суспільних форм організації виробництва, що забезпечує демонополізацію виробництва багатьох видів продукції, конкуренцію продуцентів на ринку, мультиплікаційну ефективність діяльності підприємств різних типів і систем господарювання;

посилення безперервності та гнучкості виробництва на підприємствах багатьох галузей завдяки широкому застосуванню автоматичних роторних ліній, робототехнічних комплексів і гнучких виробничих систем, що уможливлюють зведення до мінімуму втрат часу й ресурсів, багаторазове підвищення продуктивності праці, значне прискорення оновлення продукції, що виготовляється;

розвиток колективної (бригадної) форми організації та оплати праці, що за умов прискорення НТП, якісного вдосконалення й ускладнення техніко-технологічної бази виробництва стає обєктивно необхідним і економічно доцільним;

раціоналізація організації потоку й використання засобів виробництва та кінцевої продукції на всіх стадіях відтворювального процесу, переміщення певної частини організаційно-технологічних операцій з підготовки виробництва у сферу матеріально-технічного його забезпечення, що сприяє істотному скороченню виробничих запасів сировини, матеріалів і палива, зменшенню обсягів їхнього використання, утилізації відходів виробництва;

формування нових типів суспільної комбінації речових і особистісних елементів процесу виробництва, науки та виробництва, виробництва і сфери споживання у вигляді спільних міжгалузевих і міждержавних підприємств, науково-технічних комплексів, інженерних і сервісних центрів, створюваних з метою концентрації та раціонального використання суспільних ресурсів, підвищення ефективності науково-технічного прогресу;

удосконалення організації функціонування господарського механізму підприємств, перехід останніх на ринкові економічні відносини з державою та іншими конрагентами, що посилює відповідальність за кінцеві результати діяльності, конкурентоспроможність на світовому й національному ринках, фінансову стійкість і прибутковість;

активізація людського чинника через здійснення такої кадрової політики, котра відповідає сучасним вимогам правильного підбору керівників усіх рівнів, підвищенню їхньої компетентності, діловитості й відповідальності; вимогам дальшого розвитку демократії в управлінні виробництвом, забезпечення належної організованості й виконавської дисципліни.

Висновки

Підводячи підсумки, сформулюємо деякі висновки.

Для досягнення цілей організаційного розвитку потрібно регулярне й цілісне стратегічне керування змінами, що поєднує перетворення функціонально-організаційної структури, бізнес - процесів діяльності й ресурсів, з урахуванням персональних цінностей співробітників.

Регулярне вдосконалювання системи стратегічного й оперативного керування в організаційному розвитку дозволяє компанії з мінімальними витратами здійснювати перехід на нову стадію свого розвитку.

У більшості випадків застосування методів удосконалювання системи керування, властивих для більше високого рівня розвитку, ніж досяга_ обєктивно, не дають позитивного ефекту.

Компанія повинна реально оцінити власні можливості по організаційному розвитку й удосконалюванню системи керування. Для рішення складних проблем доцільно залучати фахівців в області управлінського консалтингу.

Система стратегічного керування, що одержала розвиток на сучасному етапі, передбачає:

виділення ресурсів корпорації під стратегічні цілі незалежно від фактичної структури керування виробничо-господарською діяльністю;

створення центрів керівництва кожною стратегічною метою;

оцінку й стимулювання виробничих підрозділів і їхніх керівників по ступені досягнення стратегічних цілей. Вироблення стратегії здійснюється на вищому рівні керування й засновані на рішенні наступних завдань:

розробка стратегічних цілей компанії;

оцінка її можливостей і ресурсів;

аналіз тенденцій в області маркетингу;

оцінка альтернативних шляхів діяльності;

визначення стратегії на перспективу;

підготовка детальних оперативних планів, програм і бюджетів;

оцінка діяльності фірми на основі певних критеріїв з урахуванням намічених цілей і планів. У процесі розробки стратегії виробляється:

оцінка потенціалу фірми, її можливостей і резервів для досягнення загальних цілей;

аналіз внутрішніх факторів, що забезпечують ріст і зміцнення позицій фірми: комерційний, технологічних, соціальних;

аналіз зовнішніх факторів, що вимагають вживання заходів, спрямованих на пристосування до обстановки, що змінилася, і виниклим ситуаціям; оцінка альтернативних напрямків діяльності фірми й вибір оптимальних варіантів для досягнення поставлених цілей; прийняття рішень, узятих за основу при розробці довгострокових планів функціонування й розвитку фірми.

Список літератури

1. Веснин В.Р., Кафидов В.В. - СПБ. Питер, 2009. - 256 с.

2. Гапоненко А.Л., Панкрухин А.П. Сратегическое управление. - М.: Омега-Л, 2008. - 464 с.

3. Информационные технологии в управлении предприятием. - М.: Три квадрата, 2004. - 160 с.

4. Канчавели А.Д., Канчавели Т.Г. Стратегическое управление организацонно-экономической надежностью производственно-коммерческих систем. - М.: МГТУ им. Н.Э. Баумана, 2005. - 224 с.

5. Карпов А. Стратегическое управление и эффективное развитие бизнеса. - М.: Результат и качество, 200: - 51 - с.

6. Мартин Г, Хетрик С. Коорпоративные репутации, брендинг и управление персоналом. Стратегический подход к управлению человеческими ресурсами. - М.: Группа ИДТ, 2008. - 336 с.

7. Міщенко А.П. Стратегічне управління: Підручник. - К.: ЦУЛ, 2004. - 336 с.

8. Немцов В.Д., Довгань Л. Є. Стратегічний менеджмент. - К.: ТОВ "УВПК "ЕксОб", 2000. - 392 с.

9. Стратегический менеджмент. Основы стратегического управления. - М.: Феникс, 2009. - 512 с.

10. Стратегічне управління підприємством. Підручник. - Львів “Коопосвіта” ЛКА, 1999. - 388с.

11. Тренев Н.Н. Стратегическое управление: Учебное пособие. - М.: ПРИОР, 2000. - 288с.

12. Шершньова З. Є. Стратегічне управління: Підручник / Київський національний економічний ун-т. - 2-ге вид., перероб. і доп. - К.: КНЕУ, 2004. - 700с.

Делись добром ;)