Розділ 1. Теоретичні аспекти ефективності використання трудових ресурсів

Трудові ресурси села - це частина сільського населення, що володіє здібностями до суспільне корисної праці в усіх сферах людського буття, включаючи демографічний аспект, тобто здатність селян до самовідтворення. Критерієм кількісного визначення трудових ресурсів виступають встановлені законодавством межі працездатного віку населення. Згідно з чинним законодавством, за віковим критерієм до трудових ресурсів належать чоловіки віком 16-59 років і жінки віком 16--54 років, за винятком інвалідів І і II груп цього віку. З 1992 р. Верховна Рада України встановила для трактористів-машиністів, доярок і свинарок нижчу на 5 років верхню вікову межу працездатності. Така ж пільга надається жінкам, що народили і виховали пятеро і більше дітей. У законодавчому порядку на 5-Ю років (залежно від групи інвалідності) знижена верхня межа працездатності для учасників ліквідації Чорнобильської аварії та для осіб, що проживають на забруднених радіонуклідами територіях України.

Виходячи з цього для визначення абсолютної кількості трудових ресурсів сільського населеного пункту, сільської ради, адміністративного району, області, країни в цілому за віковим критерієм необхідно чисельність чоловіків і жінок працездатного віку, що постійно проживають у сільській місцевості, зменшити на кількість інвалідів І і II груп, трактористів-машиністів віком 55-59 років, доярок і свинарок віком 50-54 років, учасників аварії на Чорнобильській АЕС, що мають пільгові умови виходу на пенсію.

Інформаційною базою для визначення абсолютного розміру трудових ресурсів села на мікрорівні (населений пункт - сільська рада -- адміністративний район) виступає сільрадівська звітність (форма № 9 "с") про чисельність наявного сільського населення станом на 1 січня року, а також дані оперативного обліку населення в сільських радах, підприємствах і організаціях, розташованих у сільській місцевості, про чисельність працівників.

Розподіл трудових ресурсів села за сферами зайнятості

За сферами зайнятості трудові ресурси села поділяються на дві основні групи: зайняті в усіх сферах економічної діяльності та зайняті поза суспільним виробництвом (особи індивідуальної трудової діяльності, служителі релігійних культів та ін.). Зайняті в усіх сферах економічної діяльності у свою чергу поділяються на зайнятих у галузях економіки і зайнятих в інших сферах економічної діяльності. Перші включають працівників сфери матеріального виробництва та невиробничої сфери.

До зайнятих у сфері матеріального виробництва належать працівники промисловості, сільського та лісового господарства (включаючи особисте підсобне сільське господарство), будівництва, транспорту і звязку, торгівлі, громадського харчування, матеріально-технічного постачання, збуту і заготівлі. До зайнятих у невиробничій сфері належать працівники житлово-комунального господарства та невиробничих видів побутового обслуговування населення, охорони здоровя, фізкультури і соціального забезпечення, освіти, культури, мистецтва, науки і наукового обслуговування, фінансування, кредитування і страхування, апарату органів державного та господарського управління кооперативних і громадських організацій.

Територіальний та міжгалузевий перерозподіл трудових ресурсів села

Територіальний перерозподіл здійснюється шляхом міграції населення. Він може бути стаціонарним, якщо мешканці села змінюють постійне місце проживання, сезонним - за умов тимчасового (сезонного) переміщення селян з метою сезонної трудової діяльності без зміни постійного місця проживання. Якщо кількість трудових ресурсів одного населеного пункту збільшується або зменшується за рахунок носіїв робочої сили інших населених пунктів, але в межах сільської ради, - це внутрішньосільрадівський перерозподіл, якщо між населеними пунктами району (районів) -- внутрішньорайонний (міжрайонний), між населеними пунктами області (областей) - внутрішньообласний (обласний), між населеними пунктами зони (регіону) - внутрішньозональний (міжзональний), або внутрішньорегіональний (міжрегіональний) перерозподіл трудових ресурсів. Якщо зміна кількості трудових ресурсів села стосується території інших країн - це міждержавний перерозподіл трудових ресурсів. Він повязаний з міждержавною міграцією селян. Територіальний перерозподіл трудових ресурсів села - важливий критерій регіонального розміщення продуктивних сил.

Міжгалузевий перерозподіл трудових ресурсів характеризується кількісною зміною носіїв робочої сили різних галузей. Він, як і територіальний перерозподіл, здійснюється на всіх рівнях управління народним господарством. На макрорівні - коли працівники однієї галузі переходять працювати в іншу галузь, наприклад, працівники аграрної сфери переходять працювати в не-сільськогосподарські галузі народного господарства.

Міжгалузевий перерозподіл на макрорівні зі зміною постійного місця проживання працівників і без неї, а на мікрорівні -кількісною зміною працівників різних галузей в межах одного господарства, наприклад, кількісною зміною працівників рослинництва, тваринництва, підсобних підприємств і промислів. Він здійснюється, в основному, без зміни місця проживання працівників. Міжгалузевий перерозподіл трудових ресурсів села -важливий інструмент оптимізації забезпеченості галузей робочою силою.

Формування та якість трудових ресурсів аграрної сфери

Природною основою формування трудових ресурсів аграрної сфери є сільське населення. За рахунок молодого покоління (осіб, що досягли працездатного віку) воно, в основному, наповнює трудовий потенціал сільського господарства. Крім сільського населення, джерелом формування трудових ресурсів аграрної сфери виступають кваліфіковані робітничі кадри і спеціалісти сільського господарства, що проходили професійну підготовку в ПТУ, на курсах, у середніх спеціальних та вищих навчальних закладах, включаючи вихідців з міста.

Якість трудових ресурсів аграрної сфери характеризується такими основними показниками: фізичним здоровям працівників, середньою тривалістю їх життя, статево-віковою структурою, загальноосвітнім та професійно-кваліфікаційним рівнями, міграційною та соціальною мобільністю та ін. Кожний з цих показників вимірюється відповідними величинами.

Використання трудових ресурсів у КСП

До основних показників, що характеризують використання трудових ресурсів у колективних сільськогосподарських підприємствах, належать такі; коефіцієнт залучення членів КСП до громадського господарства (відношення кількості працівників КСП до наявної їх чисельності), трудова активність працівників (кількість днів, що працює член КСП в громадському господарстві протягом певного проміжку часу: рік, квартал, місяць). Дані показники доцільно обчислювати щодо основної робочої сили КСП - осіб працездатного віку. На основі цих показників обчислюються похідні вимірники використання ресурсів живої праці в КСП, зокрема коефіцієнт сезонності використання фонду робочого часу протягом року, місяця, зміни, продуктивність праці та інші показники, що в сукупності та взаємозвязку становлять систему використання трудових ресурсів. Їх можна обчислювати як стосовно всіх працівників, так і щодо їх статево-вікових і професійно-кваліфікаційних груп. На їх основі можна визначити невикористані цілорічні або сезонні резерви робочої сили підприємства, галузі в результаті неповного залучення членів КСП до громадського господарства або неповного використання фонду їх робочого часу.

Що стосується маломобільних для суспільного виробництва груп трудових ресурсів - підлітків та осіб похилого віку, то такі показники - допоміжна характеристика використання трудових ресурсів у КСП.

Інформаційною базою для визначення показників використання трудових ресурсів у КСП на мікрорівні є оперативний облік та звітність цих підприємств, на макрорівні - матеріали офіційної статистики.

Зайнятість в особистому підсобному господарстві

Оскільки домашнім господарством зайняте практично все сільське населення, особливо жінки, необхідно незалежно від їх участі в громадському господарстві виділяти кількість осіб, зайнятих тільки домашнім господарством. Останні належать до населення невиробничої сфери. Праця в домашньому господарстві осіб, що працюють в КСП, інших підприємствах (організаціях) та тільки в ОПГ, виступає складовою ("третьою зміною") сукупної суспільне необхідної зайнятості сільського населення у виробничій і сімейно-побутовій сферах.

Сезонна зайнятість

Основними показниками сезонної зайнятості сільського населення та працівників аграрної сфери виступають: коефіцієнт сезонності залучення селян або працівників аграрної сфери до суспільного виробництва, що визначається як відношення кількості зайнятих у суспільному виробництві в період "пік" до середньорічної їх чисельності. Він може бути обчислений і як співвідношення кількості відпрацьованих селянами або працівниками-аграріями людино-днів у суспільному виробництві відповідно до їх середньорічних показників. Розмах (амплітуда) сезонної зайнятості сільського населення (працівників аграрної сфери) -це різниця між чисельністю зайнятих або кількістю відпрацьованих людино-днів у суспільному виробництві в період "пік" та у період мінімального трудонапруження. Вона вимірюється натуральними величинами - кількістю осіб або відпрацьованих людино-днів із урахуванням коефіцієнта нерівномірної зайнятості селян (працівників аграрної сфери), що визначається як відношення кількості зайнятих або відпрацьованих людино-днів у звітному періоді до попереднього. На основі цих показників необхідно розробляти й реалізувати заходи щодо помякшення сезонної зайнятості сільського населення та працівників аграрної сфери, спрямовані на зниження коефіцієнта сезонності та зменшення амплітуди сезонності використання праці.

Характерними напрямами помякшення сезонної зайнятості селян та працівників-аграріїв більшості субєктів господарювання виступають: оптимальне поєднання галузей сільськогосподарського і несільськогосподарського виробництва (підсобних підприємств, промислів тощо); оптимальне з огляду на використання трудових ресурсів поєднання рослинництва і тваринництва з урахуванням виробничих ресурсів та ефективності виробництва сільськогосподарської продукції цих галузей; оптимальна структура сільськогосподарських культур у рослинництві з точки зору незбігання затрат живої праці на їх вирощування; створення в сільській місцевості сезонних робочих місць шляхом наближення переробних галузей сільськогосподарської продукції до сільської місцевості, розміщення тут цехів, філій великих промислових підприємств з такими сезонними затратами праці, що не збігаються із сезонністю сільськогосподарського виробництва; розширення підприємницької діяльності в сільській місцевості; застосування нетрадиційних форм зайнятості та організації праці, особливо для жінок (неповного робочого тижня, гнучких графіків трудової діяльності, надомництва, контрактів за наймом та ін.).

Самозайнятість - альтернатива безробіттю на селі

Самостійно зайняте населення - це певні категорії людей, що самостійно забезпечують себе роботою, тобто зайняті індивідуальною трудовою діяльністю, роботодавці та безкоштовно працюючі члени сімї.

Кризові явища, що охопили сільську місцевість, органічно повязані зі станом і процесами на ринку праці та зайнятості населення. В цих умовах важливе місце належить формуванню самостійної зайнятості населення. Особливо актуальне це питання в сільськогосподарський галузі, де вона найбільше поширена. Так, у 2008 р. категорія осіб, що самостійно забезпечувала себе роботою, становила четверту частину усього зайнятого економічною діяльністю сільського населення. Найбільше поширений цей вид трудової діяльності в особистому підсобному господарстві (ОПГ).

Нині ОПГ вирішує комплекс соціальних проблем: закріплює людей на селі, поглинає надлишок робочої сили, стримує переливання людей з аграрної сфери в інші галузі. Крім того, воно не потребує значних капітальних вкладень, дає певний доход найбільш соціальне незахищеним верствам населення. Для сприяння його розвитку на місцевому рівні необхідно вирішити комплекс таких заходів: організувати надання допомоги самозайнятим на селі з придбання кормів, насіння та садивного матеріалу високоякісних та високопродуктивних сортів рослин, молодняку худоби і птиці (в тому числі поліпшених порід і продуктивних якостей), засобів захисту рослин та тварин, забезпечення потреб у сіножатях та пасовищах, якісному агрономічному, зоотехнічному, ветеринарному обслуговуванні; забезпечити будівельними матеріалами, малогабаритною технікою, устаткуванням, тарою, садово-городнім інвентарем; з метою сумісного використання земельних ділянок, якіснішого обробітку грунту, своєчасного збирання, переробки врожаю та реалізації сільськогосподарської продукції всебічно сприяти кооперуванню ОПГ з сільськогосподарськими підприємствами; створити мережу закупівельних пунктів сільськогосподарської продукції, яка виробляється в ОПГ населення; використовувати договірне тваринництво, субпідряд чи інші аналогічні форми зайнятості, особливо у великих сільськогосподарських підприємствах. Досвід свідчить, що передача в ОПГ населення збиткової та трудомісткої нині галузі тваринництва може суттєво поліпшити економічний стан підприємств; створити на базі підприємств суспільного сектора систему служб підтримки сільських підприємців, які займатимуться консультаційною та навчальною роботою, залучивши до цих служб юристів, аграрних менеджерів, бухгалтерів, фінансистів, податківців, маркетологів тощо.

Регулювання ринку робочої сили

Регулювання ринку робочої сили являє собою систему соціально-економічних заходів, спрямованих на оптимізацію співвідношення між попитом на робочу силу з боку роботодавців і пропозицією її власників та запобігання або зменшення на цій основі безробіття. Таке регулювання може мати просторовий (територіальний) внутрішньогалузевий, міжгалузевий та інший характер. Тому регулювання ринку робочої сили в сільській місцевості - це система вищенаведених заходів просторового (територіального) характеру щодо сільської агломерації. Незалежно від рівня управління розвитком сільських територій в системі заходів регулювання ринку робочої сили основним заходом має бути забезпечення діючих та створення нових робочих місць, насамперед для молоді й жінок, з урахуванням реструктуризації економічних і трудових відносин в умовах переходу до ринку, розширення сфери зайнятості селян шляхом зниження сезонності сільськогосподарського виробництва, розвитку підсобних промислових, переробних підприємств і промислів, докорінного поліпшення соціальної інфраструктури села та підтримки і розвитку фермерства, підприємницької діяльності, застосування інших нетрадиційних форм зайнятості та організації праці сільського населення, породжених ринковими умовами господарювання.

Для здійснення процесу виробництва завжди потрібні засоби і предмети праці. Проте, якими б досконалими вони не були, самі по собі вони не здатні нічого створити. Виробництво здійснюється тільки за участю живої праці як елемента звязку між усіма компонентами виробництва.

З розвитком сільськогосподарського виробництва змінюються в кількісному і якісному відношенні і складові частини виробничих процесів. Ці обставини спонукають до постійного коригування співвідношень, підтримки оптимальних пропорцій праці і її засобів, як цього вимагають обєктивні економічні закони. Якісною мірою трудових ресурсів слугує їх професійно-кваліфікаційна характеристика. Її визначають за демографічними факторами (природним приростом, станом здоровя, рухомістю), потребою виробництва в робочій силі і можливостями задоволення потреб працездатного населення у праці на підприємствах. Сучасні умови виробництва і вимоги життя зумовлюють обовязкове поєднання цих характеристик робочої сили.

Процес виробництва і плинність часу вимагають постійного відтворення робочої сили, тобто відновлення працездатності і життєвих сил носіїв праці.

Скорочення сільськогосподарського виробництва і падіння життєвого рівня спричинюють міграцію найактивнішої і найбільш працездатної вікової групи сільського населення -- молоді. А це призводить до суттєвого погіршення демографічної ситуації на селі. Скорочується не тільки приріст сільського населення, а й частка працездатної його групи, зростає частка непрацездатної і малопрацездатної груп. У звязку з цим погіршуються професійно-кваліфікаційна характеристика трудових ресурсів, гальмуються впровадження у виробництво і раціональне використання нової техніки, прогресивних технологій, сучасних форм організації праці і методів господарювання.

Раціональне використання трудових ресурсів передбачає насамперед забезпечення їх нормальної зайнятості, пропорційний їх розподіл по галузях виробництва і на території, досягнення ними найвищої продуктивності праці.

Через нерівномірність сільськогосподарського виробництва, його сезонність, різноманітність умов, рівнів розвитку зайнятість працівників у різних господарствах неоднакова. Різниться вона і в межах окремих груп трудових ресурсів.

Зайнятість населення характеризує використання трудових ресурсів. Вона є основою матеріального забезпечення та умовою відтворення робочої сили. Забезпечення раціональної зайнятості-- проблема не тільки економічна, а й соціально-політична.

Становлення багатоукладності в економіці, розвиток форм і методів господарювання, скорочення сільськогосподарського виробництва і структурна його зміна спричинилися не тільки до разбалансованості робочих місць і трудових ресурсів. Знизилися рівень інтенсивності праці, її ефективність, використання робочого потенціалу. На підприємствах одночасно мають місце надлишок робочої сили і дефіцит висококваліфікованої праці.

Ці обставини особливо негативно позначаються на рівні зайнятості жінок, питома вага праці яких у сільськогосподарському виробництві нині продовжує залишатись досить значною (а в останні роки через негативні явища в економіці країни відбулося зниження рівня механізації виробничих процесів і зростання частки ручної праці).

Разом з тим підвищення зайнятості жінок має і суттєві негативні наслідки. Як свідчать реалії життя, високий рівень зайнятості на виробництві жінок значно погіршує демографічний стан на селі і негативно позначається на здоровї дітей.

Використання трудових ресурсів у сільськогосподарському виробництві повязане з його сезонністю. Оскільки час виробництва сільськогосподарської продукції не збігається з робочим періодом внаслідок дії біологічних законів, на певні проміжки часу виникають зупинки в трудових процесах (по сезонах і місяцях року). Це спонукає визначати індекси сезонної праці (за відношенням кількості відпрацьованого часу за сезон (місяць) до кількості календарного часу за цей період).

Підвищення рівня використання трудових ресурсів за рахунок скорочення сезонності праці -- одна з найактуальніших проблем сільськогосподарського виробництва. Досягти цього можна за найбільш повного завантаження працівників у літній період і забезпечення їх зайнятості взимку. Щодо цього виробництво відшуковує доцільне поєднання галузей, культур і сортів рослин, видів і порід тварин з різними робочими періодами, впроваджує нову техніку, вдосконалює технології, впроваджує новітні прогресивні форми і методи праці, а також розвиває мережу промислових і переробних підприємств.

Матеріальною основою піднесення сільськогосподарського виробництва, ефективного використання трудових ресурсів як його рушійної сили були і залишаються комплексна механізація і автоматизація виробничих процесів. Підвищення рівня механізації зменшує загальну потребу в робочій силі і, отже, вирівнює сезонність праці, зрізаючи її "пік". При цьому слід враховувати, що використання механізмів у напружені періоди знижує індекс сезонності, а в менш напружені періоди виконання робіт -- сприяє зменшенню трудових ресурсів.

Для підвищення рівня механізації виробничих процесів необхідно підвищувати кваліфікацію кадрів механізаторів. Загальновідомо, що між рівнем використання техніки і рівнем кваліфікації механізаторів існує прямий звязок. Проте через падіння сільськогосподарського виробництва, незадовільний стан житлово-побутових умов, низький життєвий рівень сільського населення така рівновага нині порушена. Більше того, починаючи з 1994 р., відбувається відплив кваліфікованої робочої сили із села, що погіршує і без того важке становище сільськогосподарського виробництва.

Швидке піднесення сільського господарства відповідно до сучасних вимог можливе передусім на основі впровадження у виробництво нової техніки, прогресивної технології, електромеханізації трудових процесів, раціональної організації праці. Це, у свою чергу, вимагає докорінного поліпшення загальноосвітнього і професійно-технічного рівня підготовки кадрів механізаторів. У програму їх навчання, поряд з інженерно-технічними, необхідно включати елементи зооагрономічних, економічних знань, досягнення науки і практики як вітчизняного, так і зарубіжного сільськогосподарського виробництва.

Практика і кращий досвід переконують, що підготовка кадрів механізаторів має передбачати не лише підвищення їхнього професійного, а й розширення кваліфікаційного профілю, що сприятиме забезпеченню зайнятості кадрів та ефективному використанню техніки. Особливо це актуально у звязку з формуванням фермерства і розвитком інших малих форм господарств, де незначні обсяги робіт не дають змоги завантажити повною мірою механізаторів вузького профілю.

Розвиток машинного виробництва спонукає і до збільшення чисельності механізаторських кадрів, оскільки сучасна наявність їх не забезпечує потреб сільськогосподарського виробництва. За статистичними даними, середній коефіцієнт змінності використання машин по господарствах України не перевершує 1,1-1,2, що явно не відповідає вимогам їх ефективного використання, особливо в напружені періоди сільськогосподарських робіт. Це пояснюється насамперед відсутністю необхідної кількості кваліфікованих кадрів механізаторів.

Підвищення кваліфікаційного рівня працівників не тільки сприяє розвязанню проблеми розширеного відтворення робочої сили на селі, а й зменшує потребу в ній, витісняючи із виробництва некваліфікованих і низькокваліфікованих працівників, створюючи надлишки робочої сили, тобто відбувається зниження зайнятості сільського населення. Усунути або дещо помякшити цю проблему можна знову-таки на основі підвищення кваліфікації "зайвих" людей, здійснення профорієнтації та переорієнтації, розвитку паралельних виробництв, розширення сервісних служб, невиробничої сфери тощо.

Рушійною мотивацією соціальної потреби людей в отриманні професійної освіти високого рівня виступають умови праці, престиж професії, рівень матеріального стимулювання, інтереси та можливість проявити себе та ін. Орієнтуватись при цьому слід переважно на молодь села, призупинити відплив якої із сільської місцевості можна, створивши для неї нормальні умови життя відповідно до сучасних вимог, вирішивши соціально-економічні та культурно-побутові проблеми на селі.

За умов докорінної перебудови в усіх сферах людської діяльності, становлення ринкових методів господарювання суттєво змінюється характер звязку між робочими місцями і трудовими ресурсами. Зростають вимоги до якості робочої сили, її професійної придатності, здоровя, соціально-психологічного клімату в колективі. Встановлення необхідної рівноваги між цими факторами -- процес тривалий, тому досягнення оптимальної зайнятості трудових ресурсів завжди було і залишається одним із найактуальніших питань організації сільськогосподарського виробництва, оскільки воно безпосередньо повязане з таким негативним суспільним явищем, як безробіття.