1.2 Класифікація корпоративної власності підприємства

У працях російського економіста С. Хавіної [47] наголошується, що дане поняття корпорації не можна вважати вичерпним, оскільки в законодавстві різних держав закріплено і інші ознаки. Так, в країнах з розвиненою корпоративною структурою підприємництва фахівці виділяють наявність таких критеріїв, за якими та або інша організація належить до групи корпорацій:

- статус юридичної особи;

- принцип обмеженої відповідальності;

- безстрокове існування;

- вільна передача акцій;

- централізоване управління.

Термін “корпорація”, використовуваний в американській економіко-правовій системі, відповідає поняттю “компанія” - в європейській системі.

Фахівці відзначають, що у складі економічно розвинених країн є, як правило, декілька великих корпорацій і декілька тисяч дрібних за структурою і розміром обороту фірм, також побудованих за корпоративною ознакою. На наш погляд, досить вдалою є класифікація малих, середніх і великих корпорацій, запропонована І.П. Булеєвим [26, c.41], яку наведено в табл. 1.1.

Таблиця 1.1

Класифікація корпорацій

Корпорації - основа промислового потенціалу розвинених країн. Найбільш сильний вплив на формування і зміну будь-якої корпорації справляють інтереси власників, працівників (менеджерів) і замовників (покупців). Тому сучасні організаційні структури корпорацій повинні мати узгоджені інтереси цих трьох груп зацікавлених осіб.

Підхід Р. Брейлі [23], з погляду фінансової системи, визначає корпоративне управління як певні інституційні угоди, що забезпечують трансформацію заощаджень в інвестиції і що розподіляють ресурси серед альтернативних користувачів в індустріальному секторі. Ефективне перетікання капіталу між галузями і сферами суспільства здійснюється в рамках корпорацій, побудованих на основі обєднання банківського і промислового капіталу.

У роботах з корпоративного управління відомий російський економіст Б. Чуб [156] розглядає корпорацію і корпоративне управління з юридичної точки зору. У цьому випадку корпоративне управління - це загальна назва юридичних концепцій і процедур, що лежить в основі створення і управління корпорацією, зокрема, що стосуються прав акціонерів.

Проте найбільш поширеними і вживаними підходами при визначенні корпоративного управління є такі.

Перший підхід - це підхід до визначення корпоративного правління як управління інтеграційним обєднанням.

Наприклад, на думку І. Храбрової [33], корпоративне управління - це управління організаційно-правовим формуванням бізнесу, оптимізацією організаційних структур, побудова міжфірмових відносин всередині компанії відповідно до прийнятих цілей.

Проте дане визначення, на нашу думку, стосується вже результатів використання корпоративної форми бізнесу, а не суті проблеми.

Другий підхід, найбільш ранній і найбільш часто застосовуваний, ґрунтується на наслідках, що виходять з суті корпоративної форми бізнесу - поділу інституту власників і інституту керівників - і полягає в захисті інтересів певного кола учасників корпоративних відносин (інвесторів) від неефективної діяльності менеджерів. Такий підхід розроблено в працях М. Хаммера [48]. Хоч і в цьому випадку визначення корпоративного управління різняться залежно від кількості зацікавлених сторін, що враховується, в корпоративних відносинах. У найбільш вузькому розумінні - це захист інтересів власників-акціонерів. Інший підхід включає до них і кредиторів, які разом з акціонерами складають групу фінансових інвесторів. У найбільш широкому розумінні корпоративне управління - це захист інтересів як фінансових (акціонери і кредитори), так і нефінансових (працівники, держава, підприємства-партнери та ін.) інвесторів.

Які поясніються причини включення тих або інших груп в систему корпоративного управління?

Дана проблематика висвітлюється в працях відомого європейського економіста М. Хеселя [27, c. 289]. На його думку, акціонери є джерелом необхідної фінансової бази для виникнення корпоративного управління. Їх інтереси в системі корпоративного управління полягають в отриманні певної частки прибутку за допомогою дивідендних виплат або зростання ціни їх частки участі в корпорації.

Кредитори також є фінансовими інвесторами, але, на відміну від акціонерів, які зацікавлені в зростанні прибутковості і вартості корпорації (для збільшення свого доходу), кредитори зацікавлені в стабільності стану корпорації (для отримання гарантованого доходу).

Проте в діяльності корпорації зацікавлені не тільки фінансові інвестори, але і нефінансові. Серед нефінансових інвесторів більшість економістів відзначають такі категорії:

- працівники корпорації;

- партнери корпорації;

- суспільство в цілому (держава, споживачі та ін.).

Обґрунтування включення партнерів корпорації, в більшості випадків, розглядається на прикладі постачальників підприємств - виробників кінцевої продукції. Якщо постачальник корпорації виробляє продукцію, яка використовується лише даною корпорацією, то в цьому випадку фінансові вкладення партнера-постачальника можна розглядати як фінансові вкладення самої корпорації, оскільки ці вкладення здійснюються для забезпеченні діяльності корпорації.

На даний час такі відносини слід включати не в зовнішні, а у внутрішні звязки корпорації, і інтереси партнера постачальника можна розглядати як інтереси окремого підрозділу корпорації.

Щодо персоналу корпорації, необхідно відзначити, що включення його як складової корпоративних відносин стало можливим завдяки розвитку теорії людського капіталу підприємства. Залежно від моделей корпоративного управління учасниками корпоративних відносин розглядається або трудовий колектив, або окремі працівники корпорації. Такий напрям розвитку корпоративних відносин характерний для робіт американського фахівця в галузі корпоративного управління Ф. Істербрука [34].

Інтереси інвесторів корпорації не збігаються і часто бувають прямо протилежними. Наприклад, перелічені вище інтереси власників і кредиторів корпорації. Тому, в рамках корпоративних відносин розглядаються взаємини менеджерів корпорації та її власників. А. Бандурін [8] розкриває суть корпоративного управління, розглядаючи відмінність корпоративного управління від некорпоративного.

По-перше, якщо в некорпоративному управлінні обєднані функції власності і управління і в цей же час управління здійснюють самі власники, то при корпоративному управлінні, як правило, відбувається поділ прав власності і повноважень управління.

По-друге, звідси випливає те, що виникнення корпоративного управління привело до формування нового, самостійного субєкта господарських відносин - інституту найманих керівників.

По-третє, з цього виходить, що при корпоративному управлінні разом з функціями управління власники втрачають і звязок з бізнесом.

По-четверте, якщо в системі некорпоративного управління власники повязані між собою відносинами з питань управління (є товаришами), то в системі корпоративного управління відносини між власниками відсутні і замінені на відносини власників і корпорації.

Дані відмінності являють собою такі переваги для власників корпорації: самостійність корпорації як юридичної особи, обмежена відповідальність власників корпорації і централізоване управління корпорацією.

У рамках розглянутих понять і визначень необхідно визначити класифікацію корпоративної власності. Прийнята на теперішній час класифікація виділяє такі види власності:

- дочірні підприємства корпорації;

- пакети акцій, що знаходяться в корпоративній власності;

- корпоративне нерухоме майно;

- нематеріальні активи корпорації [55 c. 57].

Автором систематизовано усі види корпоративної власності за такими групами (рис. 1.2):

1. За видами корпоративної власності:

- нерухома власність виробничого і невиробничого призначення;

- рухома корпоративна власність - майно, що не належить до нерухомого;

результати інтелектуальної діяльності, зокрема виключні права на них (інтелектуальна власність) і інформація;

- грошовий капітал;

- цінні папери.

2. За галузевою ознакою обєкти КВ, включені до складу конкретної галузі економіки і специфічні галузеві особливості (легка промисловість, харчова, будівництво, хімія, транспорт та звязок, агропромисловий комплекс, машинобудування, енергетика, металургія тощо).

3. За ступенем ліквідності:

- низьколіквідне (неліквідні) обєкти, наприклад, пакети акцій, в яких зростання індексу курсової вартості менше (істотно менше) або дорівнює індексу інфляції;

- стабільні, обєкти КВ із середнім ризиком, наприклад, пакети акцій, в яких зростання індексу курсової вартості менше або дорівнює 1,5 індексу інфляції;

- високоліквідні обєкти КВ, наприклад пакети акцій, в яких зростання індексу курсової вартості більше ніж 1,5 індексів інфляції;

- акції компаній - ліквідність яких на ринку є найвищою (blue chips).

4. За розміром частки (пакета акцій підприємства, що належить корпорації):

- 100% у корпорації - АТ або унітарні підприємства - повний контроль;

- 75% + 1 акція - у корпорації кваліфікована більшість акцій;

- 50% + 1 акція - у корпорації контрольний пакет акцій;

- 30% + 1 акція - у корпорації контрольний пакет акцій при мінімальному кворумі;

- 25% + 1 акція - у корпорації блокуючий пакет акцій;

- 10% + 1 акція - у корпорації інсайдерський пакет акцій

5. За ступенем індустріалізації:

- обєкти промисловості;

- обєкти АПК;

- обєкти невиробничої сфери;

6. За ступенем монополізації ринку:

- чиста монополія;

- монополістична конкуренція;

- олігополія;

- монопсонія;

- олігопсонія.

7. За організаційно-правовою формою:

- товариства неакціонерного типу (товариство з обмеженою відповідальністю, з повною відповідальністю);

- акціонерні товариства (відкриті та закриті акціонерні товариства);

- транснаціональні компанії (ТНК) і транснаціональні банки (ТНБ);

- глобальні компанії [153, 170].

Наведена класифікація, на думку автора, дозволяє найбільш повно обєднати всі існуючі види корпоративної власності як у світовому масштабі, так і у межах української системи господарювання. Класифікація відзначає той факт, що корпорації можуть мати власність у всіх можливих сферах національної та світової економіки, це, у свою чергу, свідчить про те, що однією з головних економічних ознак корпорації є саме масштаб діяльності.