15. Проблеми реалізації правового статусу Кабінету Міністрів України як вищого органу виконавчої влади.
При формуванні змісту правового статусу Кабінету Міністрів необхідно виходити з того, що головним завданням уряду є вироблення та проведення державної політики. Більшість повноважень уряду, які мають суто управлінський (адміністрїгивний) характер, повинні бути делеговані Кабінетом Міністрів нижчим рівням виконавчої влади, із забезпеченням при цьому належного контролю за їх виконанням. На жаль, на сьогодні, уряд абсолютну більшість часу та інших ресурсів витрачає на розв'язання поточних проблем, часто навіть не загальнодержавного значення. Тому відповідно до Конституції України та міжнародного досвіду уряд має бути насамперед полглячним органом, а члени уряду повинні бути політиками.
Принциповим питанням статусу членів Кабінету Міністрів України є те, що вони - державні політичні діячі (політики), а не державні службовці. Це положення тривалий час сприймгілося з великою критикою і нерозумінням. Однією з причин складного процесу визначення статусу членів уряду є нерозробленість проблематики "державних політичних діячів" у вітчизняній державно-правовій науці.
Враховуючи, що для реформування різних галузей життя України навіть існуючої кількості віце-прем'єр-міністрів може бути недостатньо, щоб приділити належну увагу кожному напряму реформування, доцільним є запровадження посади "міністра без портфеля". В більшості країн Європи такий інститут дозволяє виносити на урядовий рівень найактуальніші проблеми держави, пов'язані з окремими реформами, не створюючи при цьому громіздких управлінських структур.
Стосовно впливу Прем'єр-міністра України на формування уряду слід зазначити, що відповідно до Конституції (частина третя ст. 114) персональний склад Кабінету Міністрів призначається Президентом України за поданням Прем'єр-міністра. Але насправді участь глави Уряду, який не опирається на парламентську більшість, у формуванні уряду завжди була мінімальною. Це також одна з проблем, яка вимагає розв'язання в законі через правові механізми, що гарантуватимуть реалізацію юнлитущйного повноваження Прем'єр-міністра щодо формування уряду.
Важливим елементом організації діяльності уряду є Програма діяльності Кабінету Міністрів України. Саме цей концептуальний документ повинен спрямовувати всю діяльність уряду та визначати загалом перспективи розвитку держави. З часу прийняття Конституції України лише один уряд (під керівництвом В.Ющенка) виконав цю конституційну вимогу і працював зі схваленою парламентом Програмою. Фактично схвалена Програма діяльності Кабінету Міністрів України - це не лише вияв підтримки (вотум довіри) з боку парламенту, а й визначення шляху, яким рухатиметься вся держава в період повноважень цього уряду. Тобто можна констатувати, що українське урядування, як правило, здійснюється без програми, а отже, без стратегії.
Щодо строку повноважень уряду слід зазначити, що положення частини першої ст. 115 Конституції України стосовно обов'язковості складання повноважень Кабінету Міністрів перед новообраним Президентом, не відповідають європейській практиці. У багатьох країнах (у тому числі з напівпрезидентською формою правління) строк повноважень уряду пов'язується зі строком повноважень парламенту (або взагалі не визначається), оскільки саме парламентська більшість справляє вирішальний вплив на персональний склад уряду та його підтримку в законодавчому органі.
Взагалі, визначаючи сучасне становище Кабінету Міністрів України в системі органів державної влади та враховуючи існуючу політичну ситуацію - "слабкий" парламент при "сильному" президентові - можна зазначити, що конституційна модель організації виконавчої влади та статус уряду дещо деформовані. Фактично сьогодні Кабінет Міністрів є також "слабким" і залежним від президентської влади (і що ще гірше - від президентської "бюрократії", тобто апарату, що обслуговує президента).
Якщо ж якесь питання є надто "дрібним" для розгляду його Кабінетом Міністрів, або однозначно "спеціалізованим", уряд повинен мати можливість делегувати таке повноваження будь-якому іншому органу виконавчої влади, що і передбачено законопроектом "Про Кабінет Міністрів України".
Про актуальність проблеми делегування свідчить той факт, що вже сьогодні Кабінет Міністрів України, без належних правових підстав, розпочав практику делегування своїх повноважень.
- Перелік питань із спеціального курсу «Проблеми теорії та практики публічного управління»
- 2. Публічне управління: поняття та ознаки.
- 3. Держава як суб'єкт управління суспільними процесами.
- 4. Вплив суб'єктивного фактора на публічне управління.
- 5. Суспільні процеси як об'єкт публічного управління
- 6. Соціальний механізм формування і реалізації публічного управління.
- 8. Принципи організації та функціонування публічного управління.
- 9. Європейські принципи відносин органів публічного управління з приватними особами.
- 10. Функції публічного управління.
- 11. Система органів публічного управління.
- 12. Реформування публічного управління в Україні: складові елементи.
- 13. Адміністративно-територіальна реформа та шляхи її здійснення.
- 14. Вплив Президента України на організацію та діяльність органів публічного управління.
- 15. Проблеми реалізації правового статусу Кабінету Міністрів України як вищого органу виконавчої влади.
- 16. Зміни у структурі центральних органів виконавчої влади: передумови доцільності та необхідності.
- 17. Вдосконалення системи та функцій місцевих органів виконавчої влади.
- 18. Роль місцевого самоврядування в системі публічного управління та напрями його реформування.
- 19. Форми управлінської діяльності: загальна характеристика.
- 20. Нормотворча діяльність органів публічного управління та її межі.
- 21. Індивідуальний акт як основна форма діяльності органів публічного управління.
- 22. Укладення органами управління публічно-правових (адміністративних) та приватно-правових договорів.
- 23. Розсуд в діяльності органів публічного управління та його межі.
- 24. Методи діяльності органів публічного управління.
- 25. Персонал органів публічного управління: структура та завдання.
- 26. Правове і організаційне забезпечення публічної служби.
- 27. Етика публічних службовців. Формування нового типу взаємовідносин публічних службовців з громадянами.
- 28. Процедури розробки та прийняття нормативно-правових актів органами публічного управління.
- 29. Кодифікація законодавства про адміністративні процедури як засіб підвищення ефективності діяльності органів публічного управління.
- 31. Процедури оскарження індивідуальних адміністративних актів до вищого органу публічного управління. Індивідуальні адміністративні акти та процедура їх оскарження
- 32. Організаційні та правові способи покращення надання адміністративних послуг.
- 33. Контрольно-наглядова діяльність органів публічного управління.
- 34. Інформаційне забезпечення функціонування органів публічного управління.
- 35. Способи забезпечення законності в публічному управлінні.
- 36. Внутрішньоадміністративний контроль в органах публічного управління.
- 37. Судовий контроль органів публічного управління.
- 38. Прокурорський нагляд за органами публічного управління.
- 39. Роль громадськості у забезпеченні законності публічного управління.
- 40. Відповідальність у публічному управлінні.
- 41. Ефективність діяльності органів публічного управління.
- 42. Оцінка ефективності публічного управління та суспільні інститути її застосування.
- 43. Загальна характеристика факторів, що негативно впливають на публічне управління.
- 44. Бюрократія та бюрократизм: співвідношення понять та явищ.
- 45. Характеристика проявів бюрократизму в Україні на сучасному етапі.
- 46. Організаційні та правові засоби зниження рівня бюрократизму.
- 47. Корупція як явище: причини та наслідки.
- 48. Особливості корупції в Україні.
- 49. Шляхи до зменшення корупції в апараті публічного управління.
- 50. Вдосконалення публічного управління на сучасному етапі.