29. Кодифікація законодавства про адміністративні процедури як засіб підвищення ефективності діяльності органів публічного управління.

Сьогодні питання здійснення адміністративних процедур в Україні потребує ретельних наукових досліджень, тому що посідає центральне місце у становленні науки адміністративного та адміністративно-процесуального права.

В основу Адміністративно-процедурного кодексу України покладені положення Європейської Конвенції захисту прав і свобод людини, де саме існування людини, її прав і свобод є пріоритетними, втілення яких у життя має забезпечити радикальне оновлення українського законодавства, результатом якого має стати запровадження нової ідеології функціонування органів влади. Адміністративно-процедурний кодекс України має стати „загальним” нормативно-правовим актом, що запровадить якісно новий рівень законодавчої регламентації процедур зовнішньо-управлінської діяльності органів влади та захисту прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб у відносинах з державою.

Проект Кодексу спрямований на реалізацію положень, закріплених у статтях 3, 19, 40 Конституції України, та виконання завдань адміністративної реформи в Україні. Зокрема, положеннями Конституції України визначено, що усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, які зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк

30. Процедури прийняття індивідуальних адміністративних актів органами публічного управління. Ключовим результатом адміністративної процедури є прийняття індивідуального адміністративного акта.

Українське законодавство поняття «адміністративний акт», як правило, не використовує. Вітчизняні наукові джерела оперують терміном правові «акти управління», які поділяються на нормативні й індивідуальні.

В західних країнах поняття «адміністративного акта» є загальновживаним, хоча і має неоднакові значення.

Наприклад, у Франції фактично все, що виходить від адміністрації й має публічний характер, вважається адміністративними актами, які можуть бути односторонніми, двосторонніми чи багатосторонніми, індивідуальними і нормативними. До адміністративних актів відносять і адмі­ністративні угоди. А в законодавстві ФРН адміністративним актом визнається «кожне розпорядження, рішення або інший суверенний захід, який вживає орган влади для врегулювання конкретного випадку в галузі публічного права і який має безпосередню, спрямовану назовні правову дію»". Інші країни континентальної сім’ї права, які орієнтуються на Німеччину, також обмежують поняття адміністративного акта лише індивідуальними заходами та рішеннями публічної адміністрації. У цьому питанні домінуючою в Європі є саме німецька доктрина адміністративного права, багато положень якої стали загальноєвропейським надбанням.

Зокрема, в документах Ради Європи, Європейської Комісії та Європейського Суду з прав людини під терміном «адміністративний акт» розуміється будь-який індивідуальний захід або рішення: а) який прийнято під час здійснення державної влади; б) який має характер прямої дії та правомірно або неправомірно стосується прав, свобод та інтересів приватних осіб; в) який не є актом, що виконується під час здійснення судових функцій.

Зважаючи, що проект вітчизняного Адміністративно-процедурного кодексу передбачає регулювання порядку розгляду та розв’язання лише індивідуальних справ, є сенс обмежити поняття значенням адміністративного акта як індивідуального рішення, тобто рішення, що стосується прав, свобод і законних інтересів конкретних осіб. Для уникнення будь-яких двозначностей варто користуватися й терміном «індивідуальний адміністративний акт».

Принциповим є питання набуття чинності адміністративним актом. Адже важливо знати, з якого моменту можна приступити до виконання акта. Крім того, необхідно чітко визначатися з початком перебігу та межами терміну для оскарження адміністративного акта, особливо у випадку, коли подання скарги в адміністративному порядку зупиняє його виконання.

Найочевиднішим правилом щодо набуття адміністративним актом чинності є доведення його до відома осіб, яких він стосується. Доведення змісту акта до відома осіб, яких він стосується, може здійснюватися різними способами. Це зокрема, проголошення, вручення або направлення адміністративного акта поштою. Проголошення – це усне повідомлення особі прийнятого рішення. Вручення полягає в особистій видачі особі адміністративного акта. Що стосується направлення адміністративного акта особі поштою, то з юридичної точки зору це є найбільш безспірним способом доведення акта до відома особи, особливо якщо це робиться листом з повідомленням про вручення.

В деяких західних країнах використовується такий спосіб доведення акта до відома зацікавлених осіб, як публічне оголошення, наприклад, з використанням дошки оголошень в органі влади або оприлюднення в офіційній пресі. Останнє правило є особливо актуальним у справах, які стосуються великої кількості осіб.

Можна встановити правило, за яким адміністративний акт набуває чинності з моменту його реєстрації в адміністративному органі, якщо інше не передбачено самим актом. Тим більше, що саме перед реєст­рацією письмовий адміністративний акт отримує повне оформлення. Проте суттєвим недоліком такого підходу є те, що ми змушені окремо визначати умову, після досягнення якої адміністративний акт можна виконувати, та термін для його оскарження, а це, найімовірніше, також буде момент доведення акта до відома осіб, яких він стосується. Принаймні, тут має діяти чітке правило, що недоведення акта до відома особи, якої він стосується, є підставою для продовження терміну на оскарження.

З проблематикою адміністративного акта пов’язані й деякі інші питання, які вимагають розв’язання. Це, зокрема, визначення підстав для визнання акта недійсним (або нікчемним), порядок та наслідки скасування або відкликання законних і незаконних або недоцільних адміністративних актів, механізми відшкодування збитків у зв’язку зі скасуванням акта тощо.