8. Принципи організації та функціонування публічного управління.

На початку минулого сторіччя відомі фахівці М. Вебер, Ф. Тейлор, Г. Емерсон, А. Файоль, Г. Саймон визначили основні принципи управління. У подальшому було сформульовано принципи державного управління, які є розвитком попередніх з урахуванням особливостей об’єкта і суб’єкта сфери, що розглядається, їхніх взаємозв’язків та відмінностей сучасного етапу розвитку людства.

Без сумніву, принципи пов’язані із закономірностями, відбивають відносини, взаємозв’язки і наші знання про них. Але є некоректним вислів про те, що принцип є закономірність, радше він відображає її. Дослідження свідчать про те, що закономірність – це термін, який відображає стан речей, що об’єктивно існує в реальному світі (закономірності взаємодії небесних тіл, хімічних речовин, соціальних спільнот). ///доцільно формулювати певні правила, додержання яких допомагає реалізувати закони та закономірності. Саме це і є принципи. Кількість їх, що відповідає кожному закону, дійсно визначається рівнем знань щодо певних закономірностей здійснення того чи іншого явища чи процесу. Розвиток науки спрямований саме на пізнання все нових суттєвих та необхідних зв’язків і обґрунтування законів і принципів.

Принципи мають бути закріплені у праві і використовуватися в теоретичній та практичній діяльності фахівців з управління. Таке доповнення пояснюється тим, що в існуючій практиці це часто не виконується. Наприклад, неузгодженість багатьох законодавчих та інших нормативних документів часто обумовлена ігноруванням принципу системності під час їх розробки; аналіз роботи установ державного управління свідчить про випадки недотримання таких принципів, як підпорядкованість власних інтересів загальним, своєчасна реакція на зміни в навколишньому середовищі, єдність дій, бачення організації в цілому тощо. Таким чином, принципи державного управління – це керівні правила, що відбивають зміст законів і закономірностей і мають бути закріплені в нормативно-правових документах та використовуватися в науковій та практичній діяльності фахівців з управління.

Узагальнення наведених наробок і практики функціонування управлінських систем у виробництві та на рівні держави дозволяє стверджувати, що певна частина принципів відбиває такі “суттєві, необхідні, сталі та повторювані зв’язки явищ і процесів” [6, с. 11], що можуть розглядатися сьогодні як закони управління і державного управління. У роботах сучасних науковців майже відсутні формулювання таких законів.

У зв’язку з цим, метою статті є обґрунтування доцільності виокремлення семи законів побудови систем управління та відносин у них, введення нової класифікації принципів за ознакою відповідності законам. Не викликає сумнівів відповідність закону єдності системи управління об’єктивним закономірностям, що існують на практиці, а саме: внутрішні зв’язки між елементами системи залишаються стійкими при зміні стану зовнішнього середовища. Це виявляється у здійсненні на всіх ієрархічних рівнях і у всіх ланках основних функцій менеджменту (планування, організація, мотивація, контроль), у виконанні етапів процесу прийняття та реалізації управлінських рішень, використанні методів (адміністративних, правових, економічних, соціально-психологічних) та принципів. Це стосується і закону поєднання централізації та децентралізації, сполучення яких характеризує стан відносин між суб’єктом і об’єктом управління, що відбиває розподіл повноважень і відповідальності у прийнятті рішень стосовно внутрішніх відносин і зовнішніх зносин системи [7, с. 42].

Таким чином, доцільно вести мову про існування закону тісної взаємозалежності об’єкта і суб’єкта управління. Якщо розглядати об’єктивні чинники, їхні взаємодії, то визначальна роль у системі належить керованій її частині, призначення керуючої полягає у створенні умов для її функціонування та розвитку. Але соціальний статус суб’єкта управління (органу влади, людини-керівника), особистісні якості, можливість розпорядження певними ресурсами створюють умови, коли саме він стає головним. Дослідження свідчать, що до цього переліку доцільно додати ще декілька законів, що стосуються функціонування і розвитку систем управління будь-якими соціальними утвореннями, а саме: розподілу праці, відповідності повноважень і відповідальності, цілеспрямованості побудови і функціонування системи та виключної ролі творчої активності людини в організації якісної і ефективної роботи системи управління.

доцільним є уточнення визначення змісту категорії “закон управління” і трактування його таким чином: закони управління відображають найбільш суттєві, необхідні, сталі та повторювані зв’язки між елементами системи та учасниками процесів її функціонування та розвитку, що допомагають розкрити їхню природу та внутрішній зміст. Системи управління є відкритими, значний вплив на їх стан справляють фактори зовнішнього оточення, і ця обставина відображена в наведеному визначенні. Учасниками процесів функціонування та розвитку систем управління стають: стосовно підприємства чи організації – депутати верховної Ради, які ухвалюють закони, працівники органів влади, що реалізують їх на практиці; по відношенню до системи державного управління – це представники громадянського суспільства (політичні партії та громадські організації), населення взагалі.