37. Судовий контроль органів публічного управління.
Конституція України гарантує судовий захист від будь-яких рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, що порушують права і свободи людини і громадянина. У частині другій ст. 55 Основного Закону визначено:
«Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб».
У повсякденному житті ця конституційна гарантія права звертатися за захистом до суду здійснюється через систему адміністративної юстиції.
Підготовлений проект Адміністративно-процесуального кодексу України передбачає у системі адміністративній юстиції такі три інстанції: першу, другу (апеляційну), третю (касаційну).
Територія, на яку поширюється діяльність адміністративного суду, відповідає, як правило, території, на яку поширюється діяльність органів влади, тобто території адміністративного устрою. Касаційною інстанцією е лише один Верховний Суд. Цим забезпечується єдине тлумачення адміністративного права. Першу й другу інстанцію утворюють місцеві та апеляційні суди.
Очолює суд голова, який на цій посаді виконує лише завдання, пов'язані з управлінням судом. Одночасно він є суддею — рівний з іншими суддями. Якщо суддя, як голова суду, здійснює службовий нагляд, це не має порушувати незалежності інших суддів. Якщо суддя вважає, що захист службового нагляду з боку голови порушує його незалежність, він може звертатись за допомогою до відповідної кваліфікаційної комісії суддів.
Головуючий суддя, як правило, призначається на довічно. У апеляційному суди голова й професійні судді — це призначені на довічно судді. До складу колегій мають входити не менше трьох професійних суддів.
Колегія з адміністративних справ Верховного Суду складеться з професійних суддів, призначених на довічно.
Судді в адміністративних судах, як правило, спеціалізуються в окремих галузях, наприклад, в галузі будівельного права, екологічного права, атомного права, шкільного права тощо. Ця спеціалізація визначається у плані розподілу повноважень.
Суд, який розглядає адміністративні справи, є компетентним у тому разі, якщо мова йде про «публічно-правовий спір». Але іноді визначити межу між публічно-правовим і приватно-правовим спором досить важко. При цьому необхідно виходити з природи правовідносин, з яких виводиться вимога позивача
Публічно-правовим спір є тоді, коли позовна вимога (наприклад, надання дозволу чи скасування заборони) пов'язана з положеннями публічного права. Тому для визначення компетенції суду вирішальним є те, що правовідносини у даному порядку грунтуються на положеннях публічного чи приватного права.
До публічного права належать положення конституційного права, адміністративного (наприклад, будівельного, екологічного, транспортного, військового, зовнішньогосподарського і промислового, податкового й соціального) положення щодо страхування на випадок хвороби, безробіття й пенсійного страхування, щодо соціальної допомоги та інших державних послуг.
Але публічно-правовими відносини можуть бути й тоді, коли їх характеризує принцип рівних прав сторін, як, наприклад, при укладанні публічно-правового договору. Так, до публічного права належить, скажімо, договір між двома громадянами, предметом якого є спільне виконання певних публічних завдань.
Словом, публічно-правовими положення є тоді, коли вони застосовуються адміністративними органами й іншими суб'єктами публічного права при виконанні публічних завдань і можуть поширюватись лише на правовідносини між носіями публічного права чи між державою (або іншими суб'єктами публічного права), з одного боку, і громадянами чи підприємствами — з іншого.
Щодо судів, які розглядають адміністративні справи, Конституція України передбачає подальше розширення компетенції судів. Право звертатись до суду є не лише у тому разі, коли спір носить публічно-правовий, але й конституційно-правовий характер. Це означає, що загальні суди компетентні, якщо сторонами у правовому спорі є конституційні органи (наприклад, парламент, Президент, уряд, держадміністрації, органи місцевого самоврядування тощо).
Але ст. 150 Конституції обмежує компетенцію загальних судів розглядом таких справ, які входять до юрисдикції Конституційного Суду України.
Вирішення більшості публічно-правових спорів принципово належить до компетенції загальних судів, деякі з таких спорів є компетенцією судів у цивільних справах. Це стосується можливого правового спору щодо розміру компенсації, яка сплачується у разі здійсненого в публічних інтересах примусового відчуження, а також компенсації чи відшкодування збитків чи шкоди.
Згідно з основною схемою адміністративних проваджень позивачем, як правило, є громадянин, який заперечує проти дій адміністративного органу. Можливо й навпаки, позов адміністративного органу проти громадянина. І, нарешті, можливо, що сторонами у правовому спорі в суді виступають адміністративні органи. У такому разі відповідачем є той, проти кого спрямований позов. У більшості випадків, коли громадянин заперечує проти дій адміністративного органу, відповідачем принципово є орган, якої здійснив чи мав здійснити дію.
Суд має право залучати до справи третіх осіб. Це може служити захисту інтересів самих залучених, а також інтересам ефективного захисту права позивача. Наприклад, сусід протестує проти наданого підприємству дозволу налагодити небезпечне виробництво. Тут позивачем виступає сусід, заперечуючи проти надання дозволу. Відповідачем є корпорація, орган якої надав підприємству цей дозвіл. Підприємство залучається тому, що в цьому судовому спорі йдеться про законність надання дозволу.
Поряд з позивачем і відповідачем — головними учасниками — передбачено можливість участі у процесі також інших осіб: представника державних інтересів і представників інших (фахових) інтересів. Пояснюється це так. Оскільки наслідки саме адміиістративно-правового спору часто виходять за межі конкретного випадку, при розгляді його мають враховуватися усі зв'язані з ним питання — як правові, так й інші публічні галузі. Тобто результат такого судового спору має не залежати від «випадковостей» даного випадку. Можливість для викладення «публічної зацікавленості» у віднаходженні правильного, необмеженого специфічними рамками конкретного випадку рішення повинні мати також інші органи.
- Перелік питань із спеціального курсу «Проблеми теорії та практики публічного управління»
- 2. Публічне управління: поняття та ознаки.
- 3. Держава як суб'єкт управління суспільними процесами.
- 4. Вплив суб'єктивного фактора на публічне управління.
- 5. Суспільні процеси як об'єкт публічного управління
- 6. Соціальний механізм формування і реалізації публічного управління.
- 8. Принципи організації та функціонування публічного управління.
- 9. Європейські принципи відносин органів публічного управління з приватними особами.
- 10. Функції публічного управління.
- 11. Система органів публічного управління.
- 12. Реформування публічного управління в Україні: складові елементи.
- 13. Адміністративно-територіальна реформа та шляхи її здійснення.
- 14. Вплив Президента України на організацію та діяльність органів публічного управління.
- 15. Проблеми реалізації правового статусу Кабінету Міністрів України як вищого органу виконавчої влади.
- 16. Зміни у структурі центральних органів виконавчої влади: передумови доцільності та необхідності.
- 17. Вдосконалення системи та функцій місцевих органів виконавчої влади.
- 18. Роль місцевого самоврядування в системі публічного управління та напрями його реформування.
- 19. Форми управлінської діяльності: загальна характеристика.
- 20. Нормотворча діяльність органів публічного управління та її межі.
- 21. Індивідуальний акт як основна форма діяльності органів публічного управління.
- 22. Укладення органами управління публічно-правових (адміністративних) та приватно-правових договорів.
- 23. Розсуд в діяльності органів публічного управління та його межі.
- 24. Методи діяльності органів публічного управління.
- 25. Персонал органів публічного управління: структура та завдання.
- 26. Правове і організаційне забезпечення публічної служби.
- 27. Етика публічних службовців. Формування нового типу взаємовідносин публічних службовців з громадянами.
- 28. Процедури розробки та прийняття нормативно-правових актів органами публічного управління.
- 29. Кодифікація законодавства про адміністративні процедури як засіб підвищення ефективності діяльності органів публічного управління.
- 31. Процедури оскарження індивідуальних адміністративних актів до вищого органу публічного управління. Індивідуальні адміністративні акти та процедура їх оскарження
- 32. Організаційні та правові способи покращення надання адміністративних послуг.
- 33. Контрольно-наглядова діяльність органів публічного управління.
- 34. Інформаційне забезпечення функціонування органів публічного управління.
- 35. Способи забезпечення законності в публічному управлінні.
- 36. Внутрішньоадміністративний контроль в органах публічного управління.
- 37. Судовий контроль органів публічного управління.
- 38. Прокурорський нагляд за органами публічного управління.
- 39. Роль громадськості у забезпеченні законності публічного управління.
- 40. Відповідальність у публічному управлінні.
- 41. Ефективність діяльності органів публічного управління.
- 42. Оцінка ефективності публічного управління та суспільні інститути її застосування.
- 43. Загальна характеристика факторів, що негативно впливають на публічне управління.
- 44. Бюрократія та бюрократизм: співвідношення понять та явищ.
- 45. Характеристика проявів бюрократизму в Україні на сучасному етапі.
- 46. Організаційні та правові засоби зниження рівня бюрократизму.
- 47. Корупція як явище: причини та наслідки.
- 48. Особливості корупції в Україні.
- 49. Шляхи до зменшення корупції в апараті публічного управління.
- 50. Вдосконалення публічного управління на сучасному етапі.