logo search
публычне управління

3. Держава як суб'єкт управління суспільними процесами.

Будь-яке зусилля по вдосконаленню і розвитку держави може бути ефективним, якщо воно відповідає його природним тенденціям, враховує реальні можливості його руху. Проблеми перебудови України за інноваційними типом розвитку досліджують багато вітчизняних та закордонних вчених, серед яких В. Онікієнко, Л. Ємельяненко, І. Терон, Я. Жаліла, А. Гальчинський, В. Заєць, А. Кінах, В. Семіноженко, які приділили багато уваги питанням інноваційного розвитку вітчизняної економіки, особливостей стану інноваційної моделі розвитку країни [8 – 10].

Самотворчість держави реалізується в управлінні соціальним процесом, –через самопізнання, самосвідомість, самопроектування і самоструктурування. Практично в усіх розвинених промислових країнах щодо сфери інноваційного підприємництва, держава виступає у шести важливих ролях:

– як законодавець, що встановлює фундаментальні правові основи функціонування суспільства в цілому і конкретні норми регулювання інноваційної діяльності зокрема;

– як одне з головних джерел коштів на підприємницьку діяльність в сфері наукових досліджень і розробок, сприяючи залученню до інноваційного бізнесу фінансово-кредитних коштів та інформаційних ресурсів;

– як великий замовник і споживач нової технічної продукції, у т.ч. одиничної й унікальної; ініціюючи початковий попит на результати інноваційних процесів;

– як важливий суб'єкт самої інноваційної діяльності, особливо в науково-технічній сфері (державний сектор інноваційного підприємництва);

– як координатор спільної діяльності всіх секторів, спрямованої на розвиток національного інноваційного потенціалу економіки в цілому;

– як політична сила, спроможна значною мірою визначати ставлення всього суспільства до проблем розвитку науки і техніки через підприємницьку діяльність, створюючи сприятливий для інновацій економічний і політичний клімат.

Відповідно до Закону України “Про інноваційну діяльність”, метою державної інноваційної політики є створення соціально-економічних, організаційних і правових засад для ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій, виробництва та реалізації нових видів конкурентоспроможної продукції.

Державна інноваційна політика – це цілеспрямована діяльність держави по управлінню інноваційною сферою з метою утвердження країни як конкурентоспроможної високотехнологічної держави і на цій основі забезпечення стабільних темпів позитивної соціально-економічної динаміки та досягнення високих стандартів життя населення [9]. Створення такої стратегії вимагає якісного перетворення діяльності держави, що традиційно відносить свою політику переважно до своїх зовнішніх регулятивних функцій, тобто до виконання повноважень по управлінню суспільними процесами, а не до власного відтворення, і тому неефективно реалізовує свої інноваційні механізми і не виконує роль національного лідера у формуванні макросуб'єкта. Для розробки ефективних моделей діяльності держави в обороті стратегічного інтелектуального капіталу потрібне ухвалення нових пріоритетів розвитку, нової стратегічної доктрини, нових підходів, нової методології, нових діалектичних наукових уявлень про шляхи і механізми розвитку суспільства, його резерви та історичні перспективи. Актуальність теми даного дослідження зумовлена декількома чинниками. По-перше, зростанням значущості інтелектуального капіталу в розвитку вітчизняної науки. На даний момент, жоден інший стратегічний ресурс України (агровиробництво, машинобудування, кадровий потенціал, хімічне виробництво, металургія) не володіє такою високою надійністю і перспективою розвитку. По-друге, реальна небезпека втрати Україною свого інтелектуального ресурсу унаслідок відтоку вітчизняних учених, зниження інноваційної ініціативи. По-третє, Українська держава не бере участь власним інтелектом у процесах інтелектуального самовідтворювання, вважаючи за краще займатися господарськими і політичними питаннями.Програми наукового розвитку України мають формальний, відчужений характер.По-четверте, аутсайдерство України в інтелектуальній сфері культури, економіки і технології приводять до найважчої форми залежності від країн-лідерів. Як і будь-який системний процес, інновація може успішно розвиватися лише за відповідних умов, коли інструменти управління і спеціальна система регулювання відіграють далеко не останню роль. Тож на сьогодні, в Україні не сформована ефективна система управління науково-технічним розвитком; здійснюються лише окремі заходи, не пов'язані між собою за цілями, виконавцями і ресурсами, що призводить до зниження технологічного потенціалу, занепаду науково-технічної сфери та, як наслідок, – до зменшення промислового виробництва і зниження конкурентоспроможності на світовому ринку. За цих умов повинна з'явитися національна інноваційна концепція і стратегія її реалізації [ 9].Тому до виводів слід віднести найбільш суттєвий наголос, що Україні потрібна сильна позиція. Зараз це важливіше, ніж наукове відкриття або технічне досягнення. Ми повинні продемонструвати світи свою, потужність і можливості свого інтелекту, серйозність і професіоналізм своїх намірів, свій стратегічний погляд і здатність бути цілісним і умілим гравцем, що претендує на провідну роль.

Прорив України в число інтелектуальних лідерів має бути забезпеченим новою роллю держави як макросуб'єкта, що відтворюється в обороті стратегічного інтелектуального капіталу за допомогою інноваційно-інвестиційної політики, що утілює стратегію розповсюдження державності, –суб'єктної культурно-ролевої якості на соціально активну сферу 10 інтелектуального резерву нації, тобто соціально втілена експансія механізмів відтворення держави.