23. Розсуд в діяльності органів публічного управління та його межі.

Адміністративний розсуд має місце тоді, коли правовий припис (норма), не встановлюючи конкретного варіанту дій, наділяє орган публічної адміністрації певним ступенем свободи у вирішенні конкретної справи і прийнятті відповідного рішення.

Г.Й. Ткач за ступенем визначеності адміністративно-правової норми виділяє види адміністративного розсуду.

Адміністративний розсуд першого виду пов’язаний із ситуацією, коли норма матеріального права, встановлюючи можливі варіанти рішень, залишає на розсуд органу (посадової особи) вибір одного з цих варіантів. Наприклад, вибір одного з передбачених санкцією правової норми заходів впливу на особу, яка вчинила адміністративне правопорушення. У цьому разі розсуд може виявлятись як в оцінці юридичного факту, так і у виборі одного з видів стягнень. Але в останньому розсуд обмежується санкцією, передбаченою відповідною нормою. На вибір стягнення впливають результати оцінки юридичного факту, особи правопорушника та інших обставин справи. Проте щодо такої діяльності можливість органу вдаватися до адміністративного розсуду дуже обмежена.

Адміністративний розсуд другого виду має місце тоді, коли норма права уповноважує орган публічної адміністрації або посадову особу діяти на власний розсуд при реалізації наданих їм повноважень. Йдеться про повноваження органів з надання громадянам певних суб’єктивних прав. Наприклад, законодавець у п. 9 “б” ст. 32 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” уповноважує виконавчі комітети місцевих рад надавати неповнолітнім, студентам, пенсіонерам права на безкоштовне і пільгове користування об’єктами культури та спорту. Вони також уповноважені встановлювати громадянам пільги в оплаті за утримання дітей у школах-інтернатах, за харчування дітей-сиріт у школах, надавати допомогу певним категоріям громадян.

Адміністративний розсуд третього виду пов’язаний з оцінкою публічного інтересу та суб’єктивною інтерпретацією оціночних понять, таких, як “доцільність”, ”необхідність”, “з важливих підстав”.У таких випадках йдеться про надання органу (посадовій особі) повноваження для вільної оцінки інтересів чи тлумачення поняття та прийняття рішення згідно з оцінкою публічного інтересу.

Нормативнисть як провідна якість правової форми публічного управління містить у собі значну кількість оціночних категорій, кожен припис містить частку вільного розсуду. Це виявляється у частому використанні в законах таких виразів, як орган “визначає”, “забезпечує”, “запобігає”, “здійснює”, “розробляє”, “поважні причини“, “за необхідності”, “відповідно до потреб”, “у зв’язку з обставинами” та ін.), що дозволяє (зобов’язує) компетентному органу діяти на свій розсуд у межах закону і на виконання закону.

Ще один вид адміністративного розсуду випливає з матеріальних норм права, які органи публічної адміністрації конкретизують не у формі правового акта, а у формі суто організаційної чи матеріально-технічної діяльності. Така діяльність урегульована правом лише у своїй основі. Цей вид діяльності пов’язаний з найширшим застосуванням адміністративного розсуду. У сучасних правових державах засадничими є норми права, які встановлюють публічні завдання для адміністративних органів, що виконуються з допомогою матеріально-технічної або суто організаційної діяльності. І спостерігається тенденція до їх розширення. Це свідчить про те, що органи публічної адміністрації не пропускають нагоди розширити свої повноваження, щоб використати їх для найефективнішого впливу на керовані суспільні відносини і процеси.

Адміністративний розсуд є вольовим – це означає, що уповноважений суб’єкт проявляє одностороннє волевиявлення. Воля регулює поведінку людей, направляє їх діяльність у напрямі поставленої мети.

Таким чином, адміністративний розсуд органів публічної адміністрації (їх посадових осіб) – це надане їм право самостійного вибору варіанта поведінки, рішення чи передбачуваного наслідку правової норми найбільш виразно виявляється через інститут дискреційного повноваження.