3. Еволюція стратегій підприємства

В економічній сфері проблеми стратегії підприємств почали системно розглядати у 1911 р., коли у навчальну програму Гарвардського університету було включено курс бізнесової політики. Однак протягом наступних майже 40 років ця робота зводилася лише до формулю­вання правил і тлумачення термінології, які неодноразово змінювалися, уточнювалися, інтерпретувалися (табл. 1.1).

Таблиця 1.1

Основні етапи розвитку стратегічного управління

У публікаціях керівників і консультантів компаній, фірм йшлося про деякі наближені за своєю суттю до стра тегічних принципи успіху. Більшість їх узагальнень була дуже обмеженою, оскільки успішний бізнес окремих ком­паній нерідко мав специфічний характер, тому його чин­ники було непросто використовувати в інших галузевих або територіальних умовах.

З початку 50-х років XX ст. насичення ринку товара­ми примусило звернути пильну увагу на поведінку під­приємств у конкурентній боротьбі, зайнятися дослі­дженням перспектив бізнесу в динамічному конкурент­ному середовищі.

У 70-ті роки стратегічним проблемам почали приділя­ти не менше уваги, ніж оперативним рішенням, а турбота про забезпечення прибутку від поточної діяльності урівно­важилася стараннями щодо забезпечення стабільності у майбутньому. Це означає, що, піклуючись про норму при­бутку, підприємства приділяли не меншу увагу довгостро­ковому інвестуванню. Вони активно шукали шляхи ро­звитку, враховуючи тенденції, структуру, динаміку і перс­пективи процесів на ринку. Стратегічний менеджмент почали застосовувати такі світові лідери, як General Electric, ІВМ, Соса-Соlа та ін. Це стимулювало розвиток мето­дології і теорії стратегічного управління.

Остаточне оформлення стратегічного управління як са­мостійного напряму економічної теорії відбулося у 1973 р., коли у США відбулася І Міжнародна конференція зі стра­тегічного менеджменту. Теоретичною основою цього були праці І. Ансоффа, П. Друкера, Г. Мінцберга та ін.

Американський теоретик сучасного менеджменту, професор соціальних наук Пітер Друкер (1909—2005) охарактеризував 80-ті роки як початок «епохи без зако­номірностей», коли можна бути впевненими лише в тому, що нестабільність, нестійкість середовища будуть поси­люватися. Тому майбутнє забезпечується не гонитвою за прибутками, накопиченням, а розбудовою підприємства (фірми, організації), внаслідок чого воно ставало б гнуч­ким й адаптивним до змін. Традиційну до тих пір головну ціль — «прибуток» він пропонував замінити на «цілі ви­живання».

Першою науковою працею з проблем стратегії підпри­ємств є книга американського математика і економіста ро­сійського походження Ігора Ансоффа (1918—2002) «Кор­поративна стратегія» (1965), у якій зроблено теоретичні узагальнення, сформульовано рекомендації щодо поліп­шення управління розвитком підприємства, запропоновано модель і систематизовані схеми, виокремлено етапи прийняття і виконання стратегічно важливих для підпри­ємства рішень.

Раннім дослідженням стратегії підприємств були властиві емпіричність (зосередженість на чуттєвому дос­віді), індуктивність (спрямованість аналізу від окремих фактів до узагальнених висновків), вони спиралися на застосування прагматичних принципів несуперечності, відповідності конкретним специфічним ситуаціям. У більшості з них стратегію розглядали крізь призму вну­трішнього потенціалу підприємства. Автори детально описували досвід і досягнення провідних успішних фірм, системи планування, намагалися розглядати різноманіт­ні проблеми як типові.

На початку 70-х років представник Гарвардської бізнес-школи К. Ендрю у праці «Концепція корпоративної стратегії», розвиваючи положення американського вче­ного Альфреда Дюпона Чандлера, підкреслив, що основ­ними взаємопов’язаними аспектами загальної стратегії є її формулювання і реалізація (досягнення). Формулюван­ня стратегії полягає у визначенні ідеальної аналітичної мети, а виконання пов’язане з її організаційним напов­ненням. Складовими стратегії є: ринкові можливості в діяльності підприємства; загальна компетентність і ре­сурси (спроможність підприємства діяти); цінності і пра­гнення (уявлення про те, чого підприємство хотіло б до­сягти); підтверджені зобов’язання перед суспільством (соціальна відповідальність підприємства за свою діяль­ність). Загалом стратегія повинна забезпечити відповід­ність внутрішніх сил і можливостей підприємства зов­нішнім потребам.

На другому етапі розвитку теоретичних досліджень стратегії домінувала теорія індустріальної організації, прихильники якої аналізували проблеми підприємств, пов’язані з галуззю, до якої вони причетні. Були розгорну­ті прикладні дослідження питань концентрації галузі, бар’єрів входу-виходу, структури витрат і ціни, економії на масштабах, інвестиційних рішень, вертикальної інте­грації, коефіцієнтів прибутковості, складових зростання. Немало економістів-теоретиків цікавилися питаннями, пов’язаними із внутрігалузевою конкуренцією, здобуттям і утриманням конкурентної позиції тощо.

Значної популярності набули погляди І. Ансоффа на стратегію як на визначення можливостей підприємства і напрямів його зростання, що передбачає:

• визначення можливостей ринку виробу і його перс­пектив щодо диверсифікації;

• розроблення і деталізацію вектора зростання (на­пряму, в якому ймовірна зміна можливостей);

• з’ясування унікальних можливостей ринків виробів і векторів зростання (з’ясування конкурентних переваг);

• досягнення синергічного ефекту внаслідок поєднан­ня компетенцій фірми.

У 1980 р. вийшла друком книга М. Е. Портера «Конку­рентна стратегія», яка започаткувала сучасний етап дослі­дження стратегії підприємства. Особливістю цього етапу є погляд на стратегію підприємства тільки в конкурентному середовищі, коли будь-який досягнутий підприємством результат є наслідком вдалого вибору стратегії для забез­печення конкурентної переваги, успішного позиціювання у ринковому середовищі. Учені і практики побачили нема­ло раціональних міркувань в обґрунтованій у цей період загальній схемі розвитку (життєвого циклу) підприєм­ства, яка охоплює такі основні етапи його створення, ста­новлення і зростання:

• початок вертикального інтегрування підприємства для ефективного проникнення на суміжні ринки;

• намагання розширити свою частку на ринку з метою досягнення рентабельності своєї діяльності;

• прагнення якнайкраще використати свої ринкові можливості завдяки розширенню спектра товарів і послуг, урізноманітнення їх пропозиції;

• усвідомлення неспроможності надалі розвиватися завдяки проникненню на суміжні ринки і поліпшенню продукції, наслідком чого є пошук нових можливостей, не пов’язаних з існуючими напрямами діяльності.

Наприкінці XX на початку XXI ст. постала необхід­ність заново дослідити традиційні парадигми економічної конкурентоспроможності та економічного змагання, ос­кільки обґрунтовані у 80-ті роки концепції, методи, ін­струментарій створення і реалізації конкурентоспромож­ної стратегії підприємства не завжди підтверджували свою ефективність. Вважаючи необхідним подальше вивчення теоретичних аспектів стратегії підприємств, дослідники однозначно сходяться у своєму баченні її як найдієвішого і найефективнішого інструмента управління його діяльні­стю. Адже управління за допомогою стратегії орієнтує ви­робничу діяльність підприємства на запити споживачів, своєчасно і гнучко реагує на зміни, вимоги зовнішнього оточення, що допомагає йому здобувати конкурентні пере­ваги, забезпечувати успішну діяльність у довгостроковій перспективі, досягати намічених цілей.