Vіі.1. Історія та структура архівів. Архівні системи зарубіжних країн

Археологічні розкопки виявляють сліди існування архівів при храмах і палацах ще в V-III ст. до нашої ери в Месопотамії, Єгипті, Малій Азії. Це збірки законів, судових вироків, царських наказів та ін., записаних на табличках з глини, дерева, металу, на папірусах, а пізніше - пергаменті. Достатньо значною в давнину була система зберігання архівних документів в арабських країнах, Ірані, Китаї, в імперії Великих Моголів.

Архіви (державні) в європейських країнах знаходилися у веденні правлячих верхів - жерців, імператорів; у середньовіччі - королів, сеньйорів, пап, єпископів, монастирів, християнських церков, монархів. Сховищами їх були кам'яні монастирі і інші будови, архіви зберігалися краще ніж в інших країнах. З розвитком суспільства використання документів, що зберігалися в архівах, ставало все більш різностороннім. Королі, царі, імператори і інші правителі використовували архіви для підтвердження непорушності своїх прав; пізніше - буржуазія, що зароджувалася, в боротьбі з привілеями світських і духовних феодалів. Перебудова у зв'язку з революціями державних апаратів в VIII-XIX ст. у країнах Західної Європи спричинила за собою серйозну реорганізацію архівів. З'явилися національні архіви як один із засобів зміцнення державного апарату. З розвитком індустріального суспільства виникли економічні архіви, архіви банків, промислових кампаній, підприємств. У XX ст. архіви активно використовувалися для зміцнення авторитарних систем в державному управлінні, зокрема у військових цілях (створення в Німеччині в 1919 р. під виглядом загальноімперського архіву військових документів і ін.).

Війни і революції завдали архівам у ряді країн непоправного збитку (пожежі, евакуація, розкрадання і т.п.). Створений архівістами країн Західної Європи за допомогою США в 1948 р. в Парижі „Комітет експертів” провів велику роботу по концентрації й впорядкуванню архівів. Тоді ж при ЮНЕСКО виникла міжнародна організація архівістів - Міжнародна рада архівів (МРА). Вже в 1960-х рр. в нього увійшло з моменту створення 55 країн. МРА сприяє зміцненню зв'язку між архівами всіх країн, видає журнал „Archivum”, проводить міжнародні конгреси архівістів. У 2000 р. на 14-ій сесії Генеральної асамблеї МСА було створене його Євроазіатське регіональне відділення. Бурхливе XX століття значно поповнило архіви різних країн.

У всіх країнах розвиток архівної справи став завданням державного масштабу. У багатьох країнах створені центри керівництва державними архівами (Франція, Бельгія, Скандинавські країни), при якій існує державний архів (Національний архів, Головне управління, Генеральна дирекція), хоча не виключається і децентралізована система, управління (США, Швейцарія, Великобританія, Іспанія), при якій місцеві муніципальні архіви (штатів, кантонів і т.д.) не підпорядковані центральній архівній адміністрації. З кожним роком заглиблюється вивчення теорії і практики архівознавства на державному рівні з урахуванням досвіду всіх країн; розробляються нові принципи, правові і етичні норми діяльності архівних установ різного рівня; удосконалюється архівна технологія (кінофотофоновідеодокументація, електронні архіви, мікрографія, і ін.), методи і техніка реставрації; удосконалюється система використання, пошуку потрібної інформації через Інтернет.

Осмислення єдності архівного фонду держави як системи та необхідність пошуків найзручнішої її організації на раціональному рівні здійснювалися в Західній Європі наприкінці ХVIII – в І половині XIX ст. Створення спеціальних архівних установ було результатом суттєвого збільшення обсягів документів, деструктивних процесів в архівах, викликаних революціями та іншими соціальними катаклізмами. Тому, природно, виникли перші спроби закласти єдине наукове підґрунтя організації комплексів документів для всіх державних архівів і розроблення принципів архівознавства. Держкомархів реалізує 18 міжнародних двосторонніх угод з архівними службами та національними архівами країн світу (Австрії, Білорусі, Болгарії, Вірменії, Грузії, Естонії, Казахстану, Латвії, Литви, Молдови, Німеччини, Польщі, Росії, Румунії, Сербії і Чорногорії, Туреччини, Угорщини, Чехії, Швеції).

Нинішня структура архівів західноєвропейських країн в цілому остаточно викристалізувалася після Другої світової війни. До неї входять державні (національні та відомчі), корпоративні та приватні архіви. Мережа державних і приватних архівів відбиває систему державного правління, що склалася в різних країнах, її правову основу, адміністративно-територіальний поділ, рівень культури.

Систему державних архівів складають центральні та місцеві архівні установи. Центральні державні архіви мають статус Національних архівів і виконують ідентичні функції: зберігають національну архівну спадщину, удоступнюють її для користувачів, організовують роботу з поточними урядовими документами. Водночас у різних країнах діяльність національних архівів має відмінності, зумовлені національними та історичними традиціями , фінансовими та кадровими ресурсами, архівним законодавством.

З усіх матеріалів і документів Федерального уряду Сполучених Штатів тільки 1%-3% вважаються цінними з юридичних або історичних причин і зберігаються в Національному архіві США постійно. Національні Архіви США- це зібрання документів Федерального уряду Сполучених Штатів про важливі історичні події Америки. Національні Архіви і Адміністрація (Nara) Записів – це урядові організації, які зберігають ці матеріали і забезпечують доступ користувачів з метою дослідження.

Більш ніж 95 % записів в Національних Архівах США розсекречені і є доступними до всіх дослідників. Приблизно 3,000 працівників Nara допомагають полегшити організацію використання архівної інформації. Багато документів в Національних Архівах США доступні через мікрофільмі, і більш ніж 124,000 цифрових зображень документів можна знайти в Архівному каталозі досліджень NARA.

Зберігаються архівні матеріали в темних архівосховищах з необхідною температурою і вологістю, в кислотнозахистних теках у коробках.

Для багатьох Федеральних записів були створені паперові і електронні копії.

Національні Архіви - також офіційний архів для Англії, Уельсу і центрального Британського уряду, містять свідчення 900-річної історії Великобританії від Книги Domesday до сучасності, із записами, розташованими від пергаменту і паперових носіїв до недавно створених цифрових файлів і архівіруваних веб-вузлів. Національні Архіви Великобританії –це урядове відомство і виконавче агентство під Міністром закордонних Справ для Конституційних Справ. У жовтні 2006 р. Національні Архіви об’єдналися з Офісом Інформації Суспільного Сектора і тим самим закріпили політичне лідерство через цілий спектр інформаційного управління (експертиза, пошук, використання), укріпивши своє керівництво в збереженні інформації для майбутнього.

Відомчі або галузеві архіви зберігають документальні матеріали, що створюються в результаті діяльності окремих державних установ і відомств. У багатьох країнах існують відомчі історичні архіви. Наприклад, у Франції це – Архів Міністерства закордонних справ, Архів сухопутних військ, Архів Міністерства морського флоту, Архів Міністерства військово-повітряних сил, Архів Державної Ради. Діяльність відомчих архівів, як правило, перебуває під наглядом національних архівних установ, які надають їм методичну допомогу.

Корпоративні архіви зберігають документальні матеріали різних громадських, наукових, культурно-освітніх та інших недержавних установ і, як правило, є самоврядними і не підлеглими урядовим архівним органам.

В організації роботи з приватними архівами великий досвід, вартий використання, накопичений в багатьох країнах Заходу, зокрема в Канаді та США.

За принципами побудови і управління в світі існують два основних типи архівних систем – централізована: Франція, Бельгія, Данія, Греція, Нідерланди, Португалія та децентралізована: США, Канада, ФРН, Швеція, Англія, Іспанія, Японія.

Створені в різні епохи, НА підпорядковуються різним урядовим відомствам – міністерствам науки (Бельгія), культури (Данія, Іспанія, Люксембург), національної освіти та культури (Франція), добробуту, охорони здоров'я і культури (Нідерланди), міністерствам внутрішніх справ (Румунія, Словаччина, Чехія), Міністерству юстиції (Латвія). Державна архівна служба Російської Федерації має подвійний рівень підпорядкованості (президент та уряд). У Литві і Молдові архівна система, подібно до України, підпорядкована уряду, в Білорусі – адміністрації президента. В Німеччині, залежно від федерального устрою її земель, НА підпорядковуються Міністерству внутрішніх справ, федеральному канцлеру або бундестагу, в Португалії – президенту Ради міністрів, в Англії та Уельсі – лорду-канцлеру. НА США безпосередньо підпорядкований федеральному урядові.

У країнах з централізованими системами місцеві (регіональні) архіви звітують перед центральною (національною) архівною службою. У ФРН, наприклад, немає центральної архівної адміністрації на загальнодержавному рівні. Бундесархів зберігає документи федерального уряду; регіональні архіви – архіви земель – і місцеві архіви перебувають під юрисдикцією земель, кожна з яких має свою архівну організацію. В Англії та Уельсі юрисдикція державного архіву поширюється лише на центральні урядові архіви Англії та Уельсу, місцеві архіви мають свої незалежні від центральної адміністрації архівосховища. В Іспанії спостерігається тенденція до подальшої автономізації 17 провінційних архівних установ; НА відповідає за збереженість лише історичних документів. У Нідерландах органи місцевої влади мають свої архівосховища, якими керують місцеві секретарі або професійні архівісти. В Італії муніципалітети, провінційні і регіональні архівні ради організовують окремі служби з видачі дослідникам документів, що мають 40-річний термін зберігання. В Англії та Шотландії документи, створені центральним урядом, можуть, за спеціальною згодою, передаватися на зберігання в архіви графств. 20% таких матеріалів зберігаються за межами державного архіву; останній має право контролювати умови зберігання лише цих документів.

У Бельгії, Великобританії, Греції, Ірландії, Італії, Нідерландах, Португалії, Франції міністр, відповідальний за стан архівів, має у своєму розпорядженні консультативні архівні комітети, до складу яких входять головний архівіст країни, представники урядових та громадських установ і організацій, технічні експерти.

У багатьох західних країнах існують і так звані проміжні архіви, які приймають на тимчасове зберігання й використання документи від різних відомств, установ і організацій і згодом після експертизи частину цих документів передають на постійне зберігання до центральних державних архівів. У більшості країн здійснюється контроль з боку національних архівних служб як за проміжними, так і за поточними архівами; інколи він охоплює повний “життєвий цикл” документа – з моменту його створення до остаточного розміщення в архіві.