Vіі.2. Правові засади зарубіжної архівістики. Проблеми доступу до архівної інформації

Зупинимося детальніше на правових аспектах зарубіжної архівістики, що стосується проблем доступу до архівної інформації, загальнодержавного архівного законодавства, державного або національного архівного фонду.

У більшості західних країн право доступу до архівів відоме з початку ХІХ ст.. на практиці в кожній окремій країні його застосовують з урахуванням критерію часу. Офіційно встановлені строки, протягом якого документи не видається дослідникам, у різних країнах не однакові. Так, країни-члени Ради Європи прийняли загальну угоду, яка обмежує його 30-ма роками (в Нідерландах – 20 років). Провідними європейськими країнами протягом останніх 15 років прийняті національні закони про свободу інформації подібні до американського. Ці закони відкривають громадянам вільний доступ до адміністративних документів незалежно від часу їх створення, за умови, що в результаті використання відомостей, які містяться в цих документах, не буде заподіяно шкоду особистому життю окремих громадян та державі в цілому.

У національних архівних законодавствах західних країн існують три категорії документів, доступ до яких протягом певного часу закритий.

1. Документи з захисту приватної таємниці громадян (100 років від часу створення – у Бельгії, 80 років – у Данії; 30 років після смерті людини; якщо дата смерті невідома, то 110 років від дня народження; в Іспанії – відповідно 25 і 50 років; в Італії – 70 років від часу створення документів; у Великобританії – від 50 до 100 років залежно від виду документа).

2. Документи, що захищають безпеку держави (60 років після створення документа – у Франції, 50 років – в Італії, від 50 до 100 років – у Великобританії).

3. Категорія, яка охоплює документи, що охороняють економічні інтереси громадян та підприємств (від 30 до 60 років – у різних країнах, 80 років – у Німеччині).

У законах деяких країн (Німеччина, Греція, Нідерланди, Португалія) обмеження доступу обумовлені захистом документів з огляду на їхній фізичний стан. Низка інших обмежень доступу до архівних документів випливає не з архівних, а із законів про національну оборону, судочинство, про особистий статус, податки, статистику, комерційну таємницю тощо; окремі з них вступають у протиріччя з архівним законодавством. Тому на перспективу передбачається провести гармонізацію європейського архівного законодавства щодо доступу до документів з урахуванням інших законів, громадянського статусу, середньої тривалості життя в Європі.

З 1881 р. було відкрито з деякими обмеженнями доступ до Секретного Архіву Ватикану – одному з найголовніших історичних центрів дослідження в світі.

Сучасний Архів Ватикану був заснований Павлом V близько 1610 р. безпосередньо під впливом Латинської Церкви. Від апостольських часів римські церковнослужителі ретельно зберігали священні рукописи.

У XI - XV ст. обсяг документів Архіву було збільшено, найцінніші документи потрапили з Церкви Святого Анжело. Після декількох проектів щодо створення головного архіву Церкви, Павло V віддав наказ перенести регістри Папських булл і церковні зібрання книг до трьох залів поряд з Секретною Бібліотекою Ватикану. Так було створено новий архів „Секретний архів Ватикану”, до якого увійшло понад три тисячі документів, з яких найголовніша частина складалася з регістрів папських булл (Registra Vaticana). Протягом XVII ст. архів поповнювався новими надходженнями. Особливо це відбулося під час правління від Урбана VIII Барберині до Олександра VII, який знайшов приміщення для збереження дипломатичної кореспонденції Секретаріату Держави в Ватиканському Палаці. У першій половині XVIII ст., за часів префектур Пьетро Донніно і Філіппо Ронконі, було видано наказ про охорону і збереженість документів Архіву. Між 1751 і 1772 р. головним хранителем Архіву був Джузеппе Гарампі, який поповнив архівосховище 1300 богослужебними книгами та іншими культовими речами і на честь якого було

названо створену ним Картотеку Архіву.

У 1798 р. з Церкви Св. Анджело Архіву було віддано на збереження 81 документ із золотим друком на золотій основі, найстарішим і найціннішим документом цього зібрання був диплом Фрідріха Барбароса 1164 р. У 1810, за наказом Наполеона, Секретний Архів Ватикану було передано до Парижу, а потім з великими втратами було повернено до Ватикану між 1815 і 1817 рр.

З 1881 р. за наказом Лео XIII було відкрито з деякими обмеженнями доступ до Секретного Архіву Ватикану – одного з найголовніших центрів історичних досліджень у світі. У 1798 р. з Церкви Св. Анджело Архіву було віддано на збереження 81 документ із золотим друком на золотій основі, найстарішим і найціннішим документом цього зібрання був диплом Фридриха Барбаросса 1164 р. У 1810, за наказом Наполеона, Секретний Архів Ватикану було передано до Парижу, а потім з великими втратами було повернено до Ватикану між у1815 - 1817 рр..

У більшості західних країн (США, Канада, Швеція, ФРН, Японія) централізованого управління архівною справою не існує. Діяльність архівів регламентується актами, серед яких є закони про державні архіви. В окремих випадках європейська практика (Франція, Іспанія, Швеція) передбачає регулювання правових відносин між державою і власниками громадських та приватних архівів, визначає права розпорядження документами і державного контролю за ними. Тому в цих країнах активно підтримується концепція державної реєстрації та опису культурної спадщини, що зберігається поза державними архівами.

Західні держави не мають спеціальних законів про державний або національний архівний фонд. Чинні закони в галузі архівної справи, як правило, регулюють правовий статус, управління та діяльність національних архівів, державних та федеральних органів і концентрують увагу на проблемах зберігання, доступу, власності, авторських прав, а також юридичних та фінансових питаннях використання документної інформації. Їх переміщення 0за кордон ( у цих ситуаціях архіви найчастіше оцінюються як державна нерухомість і підпадають під відповідне законодавство).

Немає єдиного загальнодержавного закону стосовно архівної справи і в США. Тут вона регулюється законами кількох рівнів (федерального рівня, рівня штату, місцевої влади). Декілька законів, що враховують різні форми власності та специфічні фонди (переважно федеральної власності), також регулюють окремі аспекти архівної справи. Серед загальнонаціональних, наприклад, можна навести «Закон про таємницю», «Закон про систему федеральних архівів та управління», «Закон про зберігання архіву документів та матеріалів Президента», «Закон про авторські права», «Закон про Президентський архів», «Закон про Адміністрацію НА» (1984), «Закон про архівну колекцію документів у справі замаху на Президента Дж.Ф.Кеннеді».

Приклади більш централізованого підходу до державної юрисдикції архівної спадщини подає Австралія (Австралійський Союз держав Південної Півкулі), що входить до Британської співдружності, і також має окремі закони в кожному з шести штатів федерації (наприклад, архівні закони Тасманії, Нового Південного Уельсу тощо), які регламентують функціонування державних установ. Показовим є поєднання в єдиному законодавчому акті архівного та бібліотечного законодавства, наприклад у Квінсленді та в Південній Австралії.

Особливістю юридичної практики західних країн є відкритість законодавства про різні види і типи фондів. Усю сукупність законодавчих актів можна розцінювати як поєднання централізованого управління архівними установами.