Засоби фіксації інформації

Існують такі взаємопов’язані поняття як сприйняття, розуміння, мова й документ. Усі історичні джерела можна поділити на документальні й недокументальні.

До недокументальних джерел відноситься передавання історичних відомостей через усну розповідь, билини, пісні, прислів'я і т. п., або «усну словесність». «Усні джерела» дійсно складають особливу категорію недокументальних історичних джерел, хоча в кінцевому підсумку вони можуть бути зафіксовані документально. З розвитком людства, державності й промисловості усний спосіб передачі інформації поступово ставав недостатнім. Усе більшого значення почало набувати письмо із його двома основними функціями – комунікативною (передача інформації) і мнемотичною (зберігання в пам’яті набутої інформації). Документальними джерелами вважають джерела із зафіксованою інформацією. Форми фіксації бувають предметні, зображувальні, аудіовізуальні, комбіновані.

Предметні форми запису інформації – форма запису інформації на предметах побуту, зброї, амулетах, прикрасах, стінах печер, скелях, валунах та різних будовах. До перших протодокументів також слід віднести кісткові календарі перших мисливців льодовикового періоду.

Дуже цікавим є паличковий запис інформації. Найпримітивнішим прикладом такої форми передачі інформації була гілка, увіткнена на узбіччі дороги, для інформування мандрівників про довжину подальшого шляху, можливі на ньому перешкоди й небезпеку. Нахил палички й вказував напрям руху.. Знаряддям письма слугувала паличка (гілка). Першими засновниками паличкового методу вважають аборигенів Австралії й Нової Зеландії. У Скандинавії подібними паличками із насічками повідомляли про заклик до війни. Паличковими зарубинами згодом закріплювали торговельні угоди, боргові зобов’язання. Певні предмети виконували роль послання. Так в «Історіях» у Геродота можна знайти своєрідний «документ» скіфів царю Дарію. Перси отримали ультиматум від скіфів у вигляді птаха, миші, жаби і п’ятьох стріл, що означало «якщо ви, перси, як птахи, не полетите в небо, чи як миші, не зариєтеся в землю, чи, як жаби, не поскачете в болото, то загинете, уражені цими стрілами». Такі предметні послання (арако) і зараз використовуються деякими африканськими народностями.

Запис інформації виконаний вузликами на різнокольорових шнурах називається «вузликовим». Нині в Перу пастухи таким чином рахують худобу. Кількість вузлів – це кількість голів, кольори означають різну худобу. В Індії вузлами фіксували дні подорожі на вузликовому календарі.

Висококультурний народ інків використовував так званий запис інформації «кіпу». До мотузки вони прив’язували інші шнури та нитки або різнокольорові тканеві шматочки, що символізували певні поняття (збір податків, урожай картоплі чи кукурудзи, розмір військової добичі тощо). Такий спосіб передачі інформації був відомий у Китаї та Скандинавії.

Племена ірокезів Північної Америки застосовували досить схоже «черепашкове письмо» - «вампум». Суть його полягало в тому, що художньо оброблені черепашки нанизувалися на стрічку, сплетену із шнурів. «Вампум» до сих пір використають деякі африканські племена.

Основним недоліком первісних форм документування було те, що їх важко було зрозуміти. Іноді вони залишалися зовсім незрозумілими і мали потребу в перекладі.

Більш звичної нинішньої системі письма передував інший запис інформації - зображувальний метод (піктографічний). Печерні люди кам’яного віку залишила безліч малюнків тварин, зображень цілих сцен полювання. До наших днів піктографічне письмо збереглося у деяких сибірських народностей, у ескімосів Півночі, у жителів Центральної Америки та Ісландії. Наскальні малюнки, малюнки на дереві, на кістках тварин виконували різні функції: комунікативну, навчальну, рахункову, релігійну. Зображення, як правило, доповнювали різні знаки. Згодом при багаторазовому повторюваності зображень виникла певна схематичність, що привело до появи петрогліфів, піктограм.

Піктографія – поєднання двох слів, запозичених з латинської мови pictus (намальований) і грецької grapho (писати). Піктографія – родоначальниця більшості сучасних систем письма. Піктограмами називають малюнкове спрощене зображення предметів, понять, що заміняло слово.

Піктограми не вимагають особливої грамотності від читача, й є зрозумілим для людей, які спілкуються різними мовами. Завдяки цьому піктограми й досить використовуються як засіб передачі інформації. Їх можна побачити в дитячих книжках, емблемах, рекламі, дорожніх знаках тощо. Серед недоліків такого письма зазначають примітивність, що не дозволяє передати складний текст, особливо абстрактні поняття.

На основі піктографічного письма виникає ідеографічне письмо (від грецької idea (поняття) та grapho (писати), у якому графічні знаки мають стійку суворо визначену форму та передають уже окремі слова, тобто звукову мову.

Приблизно за 2200 років до н.е. і зовсім незалежно від Древнього Сходу виникло ієрогліфічне письмо, система фігурних знаків, що означають певні поняття. Спочатку воно розповсюдилося у долині Інду, на Криті й у Греції, а потім – У Китаї.

Значно пізніше у країнах Центральної Америки і Мексики з’явилися системи письма майя й ацтеків, у яких переважав піктографічний початок.

Виникнення перших систем знаків – логографічного письма (силабічного, складового, у якому кожен графічний знак передає послідовність звуків, означаючи склад) розпочалося на ранніх стадіях класового суспільства і державотворення з появою письмової документації. Перші системи логографічного письма виникли в перших рабовласницьких державах Єгипті й Месопотамії. За 2 тис. р. до н.е. ці системи було вдосконалено у фонетичну систему (буквено-звукову, тобто алфавітну).

Найдавнішим видом абеткової системи документування вважають фінікійське письмо, яке з ІХ ст.. до н.е. швидко розповсюдилося серед народів Середземномор’я. Від фінікійців алфавіт потрапив до греків. На основі грецького алфавіту виникає латинське письмо, що стало основою для більшості західних алфавітів та безпосередньо слов’янського. У другій половині ІХ ст. відомі просвітителі Кирило та Мефодій створили слов’янську абетку - давнє слов’янське письмо – кирилицю та глаголицю. Кириличне письмо проіснувало без суттєвих змін до реформ Петра І початку ХVІІІ ст.. та радянських реформ 1917-1918 рр.

У сучасному світі користуються ручними, механічними, магнітними, оптичними, фотографічними, електростатичними системами запису інформації та системами відтворення інформації. До останньої можна додати ще поліграфічну. Серед систем стирання інформації застосовують ручні, магнітні, оптичні й теплові способи.

Ручний – є першим способом нанесення звуків. Такі документи мають назву «рукописи» або «рукописні книги».

З винаходом печатної машинки і початком її промислового виробництва (1867) з'явився машинопис як спосіб текстової фіксації. Він витіснив ручний спосіб і використовується для створення і копіювання документів. Документ, віддрукований машинним способом, вважається рукописом, або машинним рукописом.

З появою типографій у 40-х рр.. XV ст. почалася епоха книгодруку – друку з наборної форми, інструменту для стандартного відливання, друкарського сплаву і фарби, друкарського преса.

Завдяки появі поліграфії – галузі техніки, що спеціалізується на відтворенні тексту і зображень, виникла друкарська продукція. Печатні твори – вироби поліграфічного виробництва, отриманні друком або тисненням.

У 1740 р. вперше була використана механічний запис інформації для складання перфокарт, а з 1888 р. – для фіксації звуку на грамплатівках.

Механічний запис відтворюється за допомогою змін фізичного стану поверхні або структури носія. Такий запис поділяють на

1. Термопластичний запис, що здійснюється шляхом нагріву носія запису.

2. Поперечний – якщо напрями коливання різця є паралельними до поверхні носія запису.

3. Глибокий - якщо напрями коливання різця є перпендикулярними до поверхні носія запису.

Нові форми запису виникли з появою телеграфу, фототелеграфу, факсу тощо.

Відкриття фотографічного запису датовано 1839 р. Сучасне фотографія має французьке походження.

Фотографічний запис – оптичний запис за допомогою фотографічного процесу при зміні оптичної щільності носія запису відповідним сигналам записаної інформації.

Фотозображення з’являється на фотографічному шару плівки, пластинки, фотопаперу завдяки фотографічній зйомці, друку, обробці.

З 1870 р. з’являється мікрофільмування на фотографії.

До фотографічних носіїв відносяться фотокартки, діафільми, діапозитиви, кіно-, мікрофільми, апертурні карти.

Апертурні карти - носій, що з'явився в суспільній практиці на початку 50-х рр., тобто фактично другий за стажем застосування після рулонного мікрофільму. Основне призначення апертурних карт - застосування в механізованих системах обробки технічної документації.

Швидкими темпами в 1960-х рр.. розвивається телефаксовий зв’язок. Виникають голограми.

Голограма є тривимірною фотокарткою, зробленою за допомогою лазера. Щоб виготовити голограму, перш за все необхідний предмет повинен бути освітлений лазером. Тоді інший лазерний промінь, складаючись з відбитим світлом від предмету, дає інтерференційну картину, яка може бути зафіксована на плівці. Готовий знімок виглядає як безглузде чергування світлих і темних ліній. Якщо освітити знімок іншим лазерним променем, то негайно з'являється тривимірне зображення початкового предмету.

У Франції в 1895 р. винайшли кінематограф. З’явилися кінодокументи. Кінодокумент – аудіовізуальний або зображувальний документ, зміст якого передано за допомогою кінематографічної техніки.

На початку ХХ ст.. з’явився магнітний запис. Він здійснюється шляхом зміни стану носія запису або його окремих частин під впливом сигналів фіксованої інформації. Існують записи з подовжним й поперечним намагнічуванням, а також термомеханічний запис.

Як приклад електромагнітних й магнітооптичних записів у 1927 р. (Германія) з’явилися фонодокументи з електричним записом звуку. Фонодокументи – це документи, інформація яких зафіксована будь-якою системою запису звуку. Кожний фонодокумент є окремим, тематично закінченим записом певної події, виступу, виконання художнього твору. За матеріалами носія інформації розрізняють три групи фонодокументів: з механічним (електромеханічним), оптичним і електромагнітним записом звуку.

У 1970-х рр.. виник оптичний запис інформації. Фонодокументи з оптичним записом звуку – це тонфільми, тобто запис звуку виступу, музичного твору, на кіноплівці оптичним способом. Основа тонфільму – нітроцелюлозна плівка завширшки 35 мм з нанесеною на неї світлочутливою емульсією. Зараз тонфільми не виготовляють.

Документи, зміст яких повністю або частково відображено перфораціями, матричним магнітним записом, пристосований для автоматичного читання, називають машиночитанними документами. До таких документів належать перфострічки, перфокарти, магнітні стрічки, картки та диски. Ці носії призначені для кодування інформації і управління роботою оргавтоматів, вони є засобами введення інформації до комп'ютерів.