Головні етапи формування керівництва урср

(1938–1945 рр.)

Формування та функціонування номенклатурної еліти УРСР другої половини 1940-х років відбувалися в умовах, значно відмінних від умов діяльності попереднього покоління керівників – еліти 1920-х – 1930-х років. Українське суспільство наприкінці 1930-х рр. (коли більша частина еліти повоєнної УРСР прийшла до влади) пережило кардинальні трансформації, порівняно з роками становлення радянської влади. Цей процес представляв собою не одномоментний акт, а пройшов кілька якісно відмінних між собою етапів: 1) 1938 – середина 1941 рр. – відновлення республіканської верхівки після масових репресій кінця 1930-х рр.; 2) середина 1941 – 1943 рр. – діяльність вцілілої еліти в умовах окупації УРСР нацистською Німеччиною; 3) 1944 – середина 1945 рр. – повернення до України та відновлення управлінської структури республіки.

Етап 1: 1938 – середина 1941 рр.

Відправною точкою цього процесу стали 1937–1938 рр., коли в ході “Великого Терору” було винищене фізично чи усунуте від влади керівництво УРСР 1920-х – 1930-х рр. На зміну йому прийшло нове покоління політичних діячів, які заповнили вакантні посади в республіканському апараті управління. Ядром нової еліти стала група керівників на чолі з М. Хрущовим. За спогадами останнього, головою республіки його призначив сам Сталін. Г. Малєнков, який керував на той час відділом керівних партійних органів ЦК ВКП(б), порекомендував другим секретарем М. Бурмистенка і спільно з ним підібрав близько 10 вихідців з України в Московській парторганізації та відділах ЦК. Ця група стала основою у процесі відтворення номенклатурної еліти [1, 145–147]. Прибувши в Україну, новий керівник прийняв справи по ЦК КП(б)У від С. Косіора та протягом наступних 3 років активно займався підбором нових керівників республіканських та обласних установ. В цей час до складу еліти потрапляють такі діячі, як М. Гречуха, Д. Коротченко, Л. Корнієць, М. Підгорний, Н. Кальченко та інші, які міцно закріпилися серед верхівки УРСР 1940–1960-х рр. [2, 28–38].

Етап 2: середина 1941 – 1943 рр.

В роки війни вся політична система України зазнала значної трансформації. Протягом окупації території УРСР її номенклатурна еліта виявилася поділеною на кілька частин. Ряд діячів було направлено до діючої армії, включено до складу військових рад фронтів та армій. Друга частина керівників Радянської України прийняла участь у роботі тилових структур влади. Третя група владної верхівки УРСР стала організатором радянської течії Руху Опору на українських землях [3, 219–222]. Крім того, в ході бойових дій загинув ряд діячів української радянської еліти. Поразки перших місяців примусили союзних керівників навколо Сталіна значно переглянути свої підходи до відбору членів української радянської еліти. На хвилі перемін кадрової політики у воєнні роки отримують призначення у Раді народних комісарів представники української інтелігенції – М. Бажан, О. Корнійчук, П. Тичина тощо.

Етап 3: 1944 – середина 1945 рр.

Початок повноцінного функціонування номенклатурної еліти УРСР розпочинається після повернення республіканських органів влади до Києва у січні 1944 р. Головна увага українських вождів протягом 1944 – початку 1945 рр. була звернена на відновлення довоєнної чисельності номенклатурної еліти, підбір та затвердження заміни втраченим кадрам. Протягом лютого-березня 1944 р. Президія Верховної Ради затвердила цілий ряд керівників радянського апарату, були також оформлені згідно із вимогами конституції УРСР термінові вступи на посади попередніх років [4]. Свідченням відновлення повноцінної діяльності республіканського субцентру влади стала 6-а сесія Верховної Ради УРСР у березні 1944 р., яка розглянула ключові питання діяльності владної еліти [5]. В останній період війни, коли стало помітним явне переважання військової потужності СРСР над Німеччиною, погляди керівників радянської держави на критерії відбору керівної верстви знову зазнали трансформації – тимчасовий відступ від принципів кадрової політики сталінізму та поступки в національному питанні, які мали місце протягом 1941–1943 рр., припинилися та все повернулося “на круги своя”.

Отже, сформоване наприкінці 1930-х рр. як заміна повністю винищеній попередній генерації еліти, нове покоління керівників зберегло свої позиції на чолі владної піраміди УРСР. Екстремальні умови діяльності під час радянсько-німецької війни, коли загинула значна частина українських керівників, та показове включення представників національної інтелігенції до рядів керівництва якісно не змінили його склад.