logo
derzhavnij_vischij_navchal_nij_zaklad

Загальні тенденції процесу бюрократизації державного апарату радянської україни (1920 − початку 1930-х рр.)

Відразу ж після встановлення в межах України влади більшовиків було створено розгалужену систему державних органів управління. В рамках держапарату Української СРР виник новий соціальний феномен − радянське чиновництво, котре, у відповідності з ідеями В.І. Леніна, мало “народно-пролетарське” походження. До характерних рис адміністративного радянського апарату належали: малоосвіченість держслужбовців, відсутність кваліфікації і досвіду управлінської роботи, а також превалювання у радянських посадовців особистих інтересів над загальними. Це, в свою чергу, суттєво впливало на стан документообігу, звітності, ефективності роботи, взаємовідносин різноманітних державних гілок влади та окремих установ.

Такого роду “викривлення” у роботі управлінського апарату призвели до розгортання процесу бюрократизації держапарату Радянської України і виникнення нового соціального, політичного та історичного феномену, котрим в негативному сенсі позначають всіх або деяких державних службовців – “бюрократії”.

Загалом же термін “бюрократія” (від фр. bureau – бюро, канцелярія і грец. кratos – панування, влада) означає структуру організації, для якої характерні: чітка управлінська ієрархія, правила і стандарти, показники оцінки роботи, принципи найму, що ґрунтуються на компетенції працівника. Необхідно також зауважити, що під словом “бюрократія” найчастіше розуміють той напрям, який приймає державне управління в країнах, де всі справи зосереджені в руках органів центральної партійної чи урядової влади, діючих за розпорядженням вищого керівництва, найкращим прикладом чого є насамперед Українська СРР 1920 − поч. 1930-х рр.

Нормальному раціональному функціонуванню держапарату Радянської України постійно загрожувало його невпинне зростання. Підтвердженням того стало стрімке зростання чисельності держслужбовців. Якщо у 1917 р. в державних установах Російської імперії працювало близько 1 млн. чиновників, то у 1921 р. тільки в межах Радянської Росії, України та Білорусії їх було вже більше 2,5 млн., у 1928 р. − 4 млн. Зростання радянського бюрократичного апарату простежується і за таким показником, як відношення кількості чиновників до кількості населення. Отже, якщо у 1913 р. на 1 тис. мешканців припадало 6 царських чиновників, то у 1920 р. − 13. Зростання продовжувалося і надалі. 1922 р. на 1 тис. громадян припадало 52 держслужбовців, у 1924 р. − 122 (на селі − 60), а у 1928 р. − 130 (на селі − 69). Лише у Харкові на 10 тис. мешканців припадало 213 державних посадовців.

Вище українське партійно-радянське керівництво намагалося долати радянську бюрократію разом з Робітничо-селянською інспекцією, яка займалася безпосередньою цією боротьбою. Було розроблено перелік специфічних показників, за якими державний службовець визначався як бюрократ, що фактично означало − ворог народу. До діянь, котрі мали протиправний характер і в подальшому підлягали судово-слідчому переслідуванню, належали 4 категорії посадових злочинів: 1) неправомірне використання службового становища (безгосподарність, злочинна халатність, нехлюйство та відсутність розпорядливості, посадова бездіяльність, зневажливе ставлення до громадян і відсутність відповідних службових дій, халатність, хабарництво, посадова тяганина (затягування у розгляді і вирішенні справ), пияцтво на робочому місці та видача офіційних документів стороннім особам); 2) використання коштів не за призначенням (наприклад, незаконне привласнення державних коштів або позапланове витрачання державних коштів); 3) неправильне використання майна та реманенту (неправомірне та позапланове витрачання народного майна, недоїмки підзвітного майна і обладнання, незаконні реквізиції харчових продуктів на селі і їх використання без всілякого обліку, недбале ставлення та використання майна й обладнання); 4) порушення документообігу та ведення офіційної документації (відсутність документального нагляду та контролю з боку вищих посадових осіб над нижчими, хаотичне ведення офіційної документації, а також підробка офіційної документації).

Таким чином, бюрократизація державно-радянського управлінського апарату УСРР протягом 1920 − поч. 1930-х рр. проявилася, по-перше, у відсутності точно визначених функцій установ, їх структурних одиниць і кожного працівника апарату зокрема; по-друге, у постійному збільшенні різноманітних спеціалізованих комісій, нарад тощо; по-третє, у відсутності досвіду та врахування результатів виконання місцевими органами постанов центральних органів влади; по-четверте, у незадовільному веденні посадовими особами офіційного діловодства. Все це було викликано низьким освітньо-професійним рівнем керівних кадрів органів державного апарату, що безпосередньо проявлялося у незацікавленості держслужбовців з дореволюційним стажем управлінської роботи в успіхах радянської влади, а також у бездарності й повній бюрократизації нових, молодих робітничо-селянських неосвічених державних посадовців, що були дуже низькокваліфікованими. До того державний апарат був повністю злитий з управлінським апаратом КП(б)У, котрий через це також потрапив під вплив процесу загальної бюрократизації, яка за сталінських часів досягла свого апогею і стала невід’ємною складовою частиною тоталітарного режиму.

Овчаренко Дмитро

аспірант історичного факультету ЗНУ

Наук. кер.: д. і. н., професор Турченко Г.Ф.