logo
derzhavnij_vischij_navchal_nij_zaklad

Історико-краєзнавчі осередки південної україни

В 20-30-х РОКАХ ХХ СТОЛІТТЯ

Для сучасної української історичної науки характерним явищем є помітне зростання інтересу до ґрунтовного краєзнавчого дослідження регіонів та населених пунктів України, в тому числі і Південної України, показу внеску наукових та громадських закладів у вивчення їх минувшини та збереження місцевих пам’яток. Таке звернення до історичних коренів українського народу, відновлення призабутих вікових традицій і духовних цінностей сприяють відродженню його національної самосвідомості.

Проаналізувавши основні напрями історико-краєзнавчих досліджень, які велися в установах Всеукраїнської академії наук у 1920-х – на початку 1930-х років, їх практичні та науково-теоретичні результати, можна з впевненістю стверджувати: то був один з найважливіших етапів формування методологічних засад цієї галузі.

Провідну роль у цьому аспекті, безперечно, відіграли академічні структури, які здійснювали фахові дослідження: Етнографічна Комісія, Історико-філологічний відділ ВУАН, Кабінет-музей антропології та етнології ім. Ф. Вовка, Кабінети музичної етнографії та по вивченню національних меншин, а також Комісії краєзнавства, члени яких активно займалися поширенням відповідного матеріалу.

Філії Комісії краєзнавства в той час відкриваються по всій країні, цей процес не оминув і Південь України. Вже наприкінці 1923 року розпочала свою діяльність Одеська краєзнавча комісія. Її очолив С. Дложевський – директор Одеського історико-археологічного музею. У місті, незважаючи на значні труднощі, вдалося налагодити видання “Вісника Одеської комісії краєзнавства”, зібрати необхідну для роботи бібліотеку. В статуті Комісії, затвердженому в 1924 p., визначено головне завдання: всебічне вивчення історії та старовини рідного краю [1, 136]. Філії Комісії працювали в Тирасполі й Херсоні. Одеська комісія краєзнавства брала участь у розкопках Ольвії, Березані.

Одеська краєзнавча комісія в 1926 р. заснувала вивчення німецьких колоній степової України [2, 18]. Науковці провели їх докладний статистичний перепис, зібрали фольклорно-етнографічні матеріали, підготували словник сільськогосподарських термінів, якими користувалися в німецьких колоніях, розробили відповідні історико-географічні карти.

Крім краєзнавчих комісій великих обертів набирали і регіональні наукові товариства. Центрами на Півдні України стали Миколаїв, Одеса, Катеринослав, Запоріжжя. Так, Катеринославське наукове товариство краєзнавства (1924 р. заснування), як інші місцеві інституції при ВУАН, стало наступником профільних осередків міста, що діяли в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Його головою призначили Д. Яворницького [1, 158]. Особливо активну науково-популяризаційну роботу воно розгорнуло з 1927 р., коли організовувало експедиції та друкувало праці своїх членів.

Ним було розроблено “Програму для збирання етнографічного матеріалу на Катеринославщині”. Отримавши незначну субсидію від НКО, історико-філологічна секція утворила редакційну комісію, яка підготувала до друку перший том “Наукових записок”, що вийшли 1929 р.

За “багатством” представлених експозицій йому не було рівних в Україні. Дев’ять відділів Музею мали близько 23 тис. експонатів [3, 32]. При ньому функціонувала бібліотека, в якій були упорядковані тематичні відділи: історичний, археологічний, нумізматичний, кераміки, а також спеціальний – краєзнавчий.

У травні 1926 р. Загальні збори ВУАН затвердили статут Запорізького наукового товариства, яке мало згуртувати сили місцевих етнологів та краєзнавців. На першому засіданні новоствореної інституції виступив Д. Яворницький. Численними експонатами та архівними поповненнями Товариство завдячувало спадщині відомого запорізького етнолога та краєзнавця, співробітника ВУАН Я. Новицького. Серед праць дослідника чимала частина стосується минувшини козацького краю. Їх вивчення та перевидання залишаються актуальними і сьогодні [4, 59].

Велике значення у дослідженні Південної України мала Комісія Полудневої України, яка була створена в 1924 p., але фактично розпочала роботу з кінця 1925 р. Регіонально вона охопила Донецький басейн, Запоріжжя, Крим, Азовське й Чорноморське узбережжя, території над р. Прут і Дунай [1, с.170]. Серед наукових тем, якими займалася комісія, найважливішими були такі: історія степової України та слов’янського розселення; напрями міграції; культурні взаємовпливи; економічний розвиток міських центрів тощо.

Отже, об’єднавши свої зусилля, історичні установи в 1920-х – на початку 1930-х років перетворились у важливий науковий центр з дослідження історії та етнології України.