Лінгвостилістика і національно-духовні витоки „щоденників” олеся гончара

Останніми десятиліттями, у зв’язку з розбудовою нашої держави та становленням демократії, пожвавився інтерес до вивчення літератури, що переважно писалася для „письмового стола”. З виданням „Щоденників” Олеся Гончара записи для письмового стола стали відкриттям нових граней його пристрасної душі. Вони формують менталітет й утверджують загальнолюдські моральні цінності, бо ж, здається, „не було жодної проблеми в житті, на яку б він не звернув уваги” [6, 9]. Для створення цілісної аналітичної картини „Щоденників” заслуговують вивчення засоби індивідуально-авторської лінгвостилістики і відображення його національно-духовного сприйняття. У цьому і заключаться актуальність обраної теми.

Об’єктом дослідження є стилістика „Щоденників”, своєрідність яких криється у жанровій змістовності, синтезі розповідей, описів, міркуваннях, філософських роздумах і узагальненнях. Вони володіють винятковою виражально-зображальною силою та духовно-асоціативним багатством. В роботі ретельно проаналізована багата та емоційно насичена лексика щоденникових записів, що має велику кількість різноманітних тропів. Майже всі вони побудовані на зіставленні явищ, що мають подібність очевидну чи завуальовану, приховану в асоціаціях.

Серед найпоширеніших тропів – порівняння – одне з найяскравіших образних одиниць, що тісно пов’язані з ідейно-тематичною спрямованістю „Щоденників”. Порівнює Олесь Гончар все – живе й неживе, фізичне й психічне, конкретне і абстрактне: „Тяжким було це десятиріччя, викосило, як косою, стількох...” [1, 114]

Порівняння в ідіостилі митця систематизовані, тісно взаємодіють з іншими мовними одиницями, зокрема з метафорою. „Щоденникам” Олеся Гончара властиві класична, генітивна, розкрита метафора, метафора-симфора, метафора-прикладка, метафора-метонімія, прозопопея: „осінь одягла кончівські ліси в золото” [1,578].

Один із найуживаніших прийомів письменника – епітети: „Бризнули квіти жовтенькі по лугах” [1,147], серед яких наявні метонімічні й гіперболічні. Велику композиційну і сюжетотворчу роль відіграють використання історизмів (панщина, партзбори), неологізмів (багатотиражка, шевченкознавство), зокрема індивідуальних (підмолодь, легколюб), алегорій: „Україна, ставши без’ядерною, матиме навіть гарантію від північного сусіда, хоча це схоже, що вовк дає гарантію ягняті” [2, 451]; гіпербола: „Худий, як стручок, а горілку пив, як запорожець” [2, 447], а також потужний лінгвостилістичний потенціал фразеології.

У роботі аналізуються специфічні естетичні категорії „Щоденників” та їх характерні риси (позаконцепційність, суб’єктивність, часовий план зображення, плинність концептуальності), що дає можливість зрозуміти світовідчуття та світобачення Олеся Гончара. Досліджуються спонукальні мотиви ведення щоденникових записів та відбиття філософських поглядів у них.

Серед проблем, які непокоїли митця, найістотнішими є питання про:

– „духовний код нації” – долю української мови;

– моральне та фізичне здоров'я нації, бо „Україна кріпацька, Шевченкова, страшна, не була такою безмежно трагічною, як нинішня... Тоді людина залишалась з Богом у душі, панщина забирала тільки силу фізичну, а сьогочасна доба залізла і в душу людську, спустошує все...” [2, 314];

– збереження й відновлення історичних і архітектурних пам’яток народу;

– захист навколишнього середовища та покращення екологічної ситуації планети; наприклад, коли він пише про Чорнобильську трагедію: „Це вже не горе, а надгоре, над відчай, це антижиття” [2, 462];

– виховання молоді і піднесення ролі інтелігенції: „Хочеться вірити, що з вами завершується якийсь найтрудніший етап людської історії, відходить гнітюча, кошмарна, глобальних масштабів ніч, за якою нарешті настане вселюдський світанок!” [1, 207];

– проблема узаконення та удосконалення української мови: „Мова – живий організм, який може бути здоровим чи, навпаки, хворим або навіть мертвим, хоча нація ще продовжує існувати” [1, 27].

З філософського погляду Олесь Гончар аналізує своє життя, відтворюючи найвищий ступінь людського болю і даючи читачеві повну його панораму: „Що ж, життя перейдено. Бачу все: і ніжні стежки юності серед полтавських трав, і кострубаті, з чорними вирвами, шляхи фронтові, і ці післявоєнні асфальти, що з вітром, з невситенною жагою душі несли мене в степові, у творчі простори” [2, 166].