Теорія регіональних рухів у працях m. Kітінга

Одним з сучасних політичних явищ є розповсюдження регіональних рухів і партій. Однак зазначений феномен притаманний не лише сучасності. У різних формах регіоналізм проявляв себе в ХІХ і на початку ХХ ст. Під регіональними рухом (чи регіоналізмом) ми розуміємо такий політичний рух, що ставить своєю метою реорганізацію існуючої владної структури з метою надання більшої самостійності регіону.

На сьогодні існує кілька класифікацій регіональних рухів. Одна з сучасних класифікацій регіоналізму розроблена доктором філософії М. Кітінгом (1950 р. н.). У 1988–1999 рр. дослідник працював професором політичних наук Університету Західного Онтаріо (Канада), а в 2000–2010 рр. обіймав посаду професора регіональних досліджень Європейського університетського інституту (Флоренція, Італія), а також професора політики Університету Ебєрдіна (Великобританія). М. Кітінг бере участь у роботі з координації взаємодії між вченими і практиками у галузі державної політики в Шотландії, є радником місцевих органів влади Шотландії, Канади, а також Єврокомісії з питань державної політики, федералізму, управління національними конфліктами. Як дослідник і викладач, М. Кітінг працював у навчальних і наукових закладах Великобританії, США, Канади, Італії, Франції, Іспанії, Норвегії та Австралії.

Доктор філософії М. Кітінг запропонував розрізняти низхідний і висхідний види регіоналізму. Поняття низхідного регіоналізму тотожно регіоналізації. Під регіоналізацію розуміється делегування центром повноважень регіональним органам влади. Висхідний регіоналізм – це політичний рух, що виникає на периферії і спрямований на отримання важелів управління і контролю в межах конкретного регіону [1, 48,50].

Дослідник виявив кілька джерел появи регіоналізму, що дозволило пізніше розробити класифікацію регіональних рухів. По-перше, джерелом появи регіоналізму слугує потреба сучасної держави, яка впроваджує регіональний рівень управління для покращення фізичного і економічного планування. По-друге, регіоналізм проявляється у так званій «регіональній політиці», тобто у регулюванні розвитку регіонів, що базується на необхідності територіальної рівності. Метою такої політики є укріплення єдності держави. По-третє, джерелом регіоналізму можуть бути внутрішні культурні й економічні потреби регіону. На думку М. Кітінга, у деяких випадках регіональний рух виступає як протест щодо наслідків сучасного капіталізму, що призводять до занепаду регіональної економіки. Подібні рухи можуть бути як консервативними, так і модернізаційними. Регіональні рухи під впливом місцевого успіху можуть розвинути власну філософію модернізації і розвитку, яка може бути паралельною чи протилежною загальнодержавному напрямкові розвитку. Четвертим фактором появи регіонального руху є вимоги автономії [2, 1–3].

М. Кітінг визначив шість ідеальних типів висхідного регіоналізму як політичного руху. По-перше, консервативний регіоналізм, сутність якого полягала в опорі модернізації, що втілювалася в етнічно однорідних і світських державах. У ХІХ ст. подібна форма регіоналізму мала реакційний і ворожий прогресу характер. Ще однією формою регіонального руху є «буржуазний регіоналізм», який асоціюється з індустрійно і економічно розвиненими регіонами. У таких регіонах енергійна буржуазія намагається звільнитися від перешкод застарілого ладу чи шукає сучасні управлінські форми, які сприяють промисловому розвитку. Третій тип модернізаційного регіоналізму – технократичний, деполітизований і найменш пов’язаний з класовими інтересами. Це рух, учасники якого спираються на ідею регіону як низки технічних управлінських проблем і зовнішньо деполітизованих інституцій, де провідну роль відіграють технічні експерти і професійні вигоди. Сутність четвертого типу регіоналізму – прогресивного – полягає у захисті ідей прогресу, демократії, реформування держави і рівності. Інший тип руху, правий популістський регіоналізм, спрямований проти централізації держави, фінансового вирівнювання на користь бідніших регіонів, а також проти іммігрантів, які можуть бути як іноземцями, так і вихідцями з інших регіонів держави. Шоста форма регіонального руху, сепаратистська, існує серед історичних націй в межах найстаріших європейських країн. Центрами такого регіоналізму є Північна Ірландія та Шотландія у Великобританії, Країна Басків в Іспанії тощо [3, 571,572].

Отже, за характером і джерелами походження М. Кітінг визначає шість типів регіоналізму – консервативний, буржуазний, технократичний, прогресивний, популістський і сепаратистський. Якщо брати за основу теорію регіональних рухів М. Кітінга, спроби створення Південно-руської республіки, діяльність низки економічних організацій Півдня Росії несуть на собі риси буржуазного регіоналізму. На чолі даного руху стояла територіальна буржуазія, яка прагнула звільнитися від стримуючого економічний розвиток регіону впливу центру.