Гендерна специфіка жіночого мовлення в сучасній феміністичній прозі

Гендер містить величезний комплекс соціальних та психологічних аспектів, культурних настанов, що породжені суспільством і впливають на поведінку індивіда як представника певної статі.

Лінгвістична гендерологія співвідносить мову з особистістю за ознакою соціальної статі. Чоловіки й жінки по-особливому користуються мовою, яка для них є відображенням пізнання світу й одне одного.

В Україні низка питань гендерної лінгвістики залишаються мало вивченими, тому дослідження мовлення з урахуванням статевої ознаки носія мови є наразі актуальним.

На особливу увагу в цьому плані заслуговує мова новітньої української жіночої прози. Її героїні намагаються самоствердитися, опанувати незалежну роль у патріархальному світі. С. Філоненко підкреслює, що домінування внутрішнього, психологічного сюжету в сучасній прозі дає можливість авторкам зосередитися на героїні, наголосити на важливості рефлексії як невід’ємної властивості жіночої особистості. Саме тому для жіночої прози надзвичайно характерними є паузи, моменти мовчання: «…читач прислухається до них і вчиться читати між рядками, впізнаючи невисловлені бажання і психічні стани – невисловлені, тому що їх неможливо висловити в межах цінностей патріархального суспільства» [5, с.53].

Жіноче мовчання є специфічною, іноді надзвичайно промовистою рисою невербальної комунікації. Мовчання як семіотичний феномен невербаліки – це своєрідний замінник смислу висловлювання, який пояснює поведінку, наповнює мовлення новим змістом [див.1, с.83].

Л. Ставицька визначає три культурні проекції семіотики жіночого мовчання. Перша – це ритуал. Екзистенційний сенс мовчання знаходимо в структурі східнослов’янського обряду весілля. На думку Л.Ставицької, мовчання в ритуалі – знак «межовості», «недоінтегрованості» в нову сім’ю.

Друга проекція - мовчання як невербальний культурний досвід на тлі домінантного віддзеркалення в чоловічих дискурсах. Ідеться про прагнення жінки бути почутою, заявити про себе у професійній літературній творчості. Жінки-драматурги кінця ХХ ст. пишуть «п’єси для мовчання», багатовимірність підтексту яких створює ефект «крику мовчання».

Третя культурна проекція семіотики жіночого мовчання – мовчання в екзистенційно напруженій, межовій ситуації [див. 4, с.30]. Саме така ситуація є однією з найпоширеніших у сучасній жіночій літературі. У творах І.Роздобудько, О.Забужко часто використовується комунікативно значуще мовчання.

Жіноче мовчання на межі напруження прирівнюється до самотності, відчайдушного бажання знайти однодумців, співрозмовників: Він не міг цього збагнути. І мені довелося виставити купу безглуздих умов… А потім ми замовкли… Я мовчала... «Якщо передумаєш…» – сказали його очі, і він поквапився відвести погляд. «Гаразд…– мовчки відповіла я. – Я знатиму, що…» [3, с.46]; ...з тим чоловіком саме ця, відьомськи розчухрана, з якимось невидним, але вгаданим таборовим минулим, раз у раз вихоплювалась на передній план, а потім раптово замовкала… Він все одно слухав і не чув, не міг і не хотів її почути [2, с.21].

Екзистенційно напружене жіноче мовчання виникає і через страх злякати словами, сполохати власне щастя. Тут можемо говорити і про свободу мовчання, коли вдається знайти однодумця, з яким легко й вільно мовчати: …до тебе посеред загальної метушні мовчки підходять і кладуть руку на плече. І ти відчуваєш…Не можеш і не хочеш вимовити ні слова… Слова зайві... Відчуваєш, що той, хто вчиняє так, – зроблений з одного з тобою тіста і тому має на цей жест повне право [3, с.140]; «Поїхали до тебе… В майстерню…», – мова різко скоротила ваш шлях на зустріч одне одному: ти впізнала: свій, в усьому… І вже не потрібно було порожніх слів… У легкості мовчання відчулась така шукана рідність [2, с.58].

Авторки новітньої феміністичної прози паузи мовлення часом «заповнюють» поезіями чи уривками з них: Мені подобається, коли грає музика. Тоді я заплющую очі й уявляю, що я сиджу в дерев’яній кав’ярні міста, яке я люблю і в якому люблять мене. Міста, яке я хочу вихаркати з себе – зі шматками легенів і його крижаною безкінечною зимою… «Коли я помиратиму…/ Коли я помиратиму…/ Про що подумаю в останню мить?...»Я навіть не помітила, що вони - вже грають. Мені здалося, що це лунають мої думки [3, с.37]. Використовуючи поезії на місці пауз, письменниці намагаються позбутися текстуальної порожнечі, відтворити внутрішні переживання героїнь.

У сучасній феміністичній прозі мовчання як невербальний компонент комунікації є гендерною ознакою жіночого мовлення. Аналіз досліджуваного матеріалу дозволяє зробити висновок про те, що домінуючою функцією жіночого мовчання є позначення емоційності. Та все одно, жінка як учасник соціальної комунікації – активна вербальна особистість. Архетип жіночого мовчання є актуальним у сценаріях поведінки жінки «поза соціальними зв’язками», або за умови крайнього вияву екзистенційно напруженої ситуації.