Історіософські мотиви прози є. Гуцала

Перед історією філософії як наукою, що покликана задовольняти духовні потреби національної культури, стоїть завдання перегляду усталених концепцій і оцінок, реконструкції рис філософської думки, визначення ролі та справжнього місця того чи іншого суспільного діяча в історії української духовності. У цьому дослідженні ми використовуватимемо комплексний підхід до поняття «історіософія», який синтезуватиме філософські принципи сприйняття історії письменником та повністю враховуватиме українську історіософію як «сукупність усіх форм суб’єктивно-спекулятивних поглядів на самобутність та самостійність історії України, її народу, держави, культури та Церкви в контексті загальнотеоретичних уявлень про всесвітню історію (її сутність, періоди, рушійні сили, роль людини тощо)» [1, 6] Система філософських узагальнень Є.Гуцала витворювалася поступово й була вивершена у збірнику гострих полемічних статей «Ментальність орди», де письменник охопив широке коло проблем міжнаціональних стосунків України і Росії в контексті світової європейської інтеграції. Певні історіософські спостереження були сконцентровані уже в ранніх пейзажних замальовках. Серед історіософських мотивів творчості Є.Гуцала можна виділити такі:

1) сформовані в дитинстві. За словами самого Є.Гуцала, його життя було пройняте тією атмосферою духовності, інтелігентності, що її майстерно відтворив письменник в повістях «Сільські вчителі» (1971), «Шкільний хліб» (1973). Картини дитинства, винесені з власного життя.Він втілює у своїх повістях про дітей і для дітей, де в образах школярів розкриває шлях розвитку характеру українця як такого. Складність його полягає в тому, що Є.Гуцало зображує дитячий світогляд у період кардинальної зміни – переходу від наївно-міфологічного світосприйняття до фактично дорослого (оповідання «Чорногорія», «Дочка мельника»);

2) природоцентризм. Є.Гуцало, враховуючи русоїстське розуміння природньої людини, розширив і доповнив його критерії, адаптував до українських ментальних рис. Теологічний підхід письменник використав в характеристиках героїв своїх творів, для яких Божі закони залишаються пріоритетом за будь-яких умов життя. Такі люди наділені природною чутливістю, добротою, мудрістю, ввічливістю. У ширшому розумінні природна людина стає вищою, досконалішою, Божою. Природничо-історичне розуміння особи втілилося в образах героїв, діями яких керували виключно інстинкти, а не загальнолюдські чинники (Павло Музика - “Голодомор”, Онисим Потурнак - “Безголов'я”). Психологічна детермінанта активно розроблена в більшості образів, але найяскравіше проявляється у ранніх пейзажних замальовках, де ліричний герой почуває себе невід'ємною часткою природи, його почуття повністю відповідають її станові.

3) автохтонність української культури. Концепція національної культури, розроблена М.Грушевським, ґрунтується на автохтонності розвитку українського народу, його культури. Уже стало аксіомою те, що загальнолюдські цінності яскравіше виступають там, де культура творить своє, національно специфічне. Є.Гуцало наголошує на тому, що культурна спадщина є невід'ємною складовою прогресивного розвитку нації, у той час як радянська культурна система пропагувала невластиві для України норми. Цей період логічно співвідноситься із культурологічним поняттям культурного шоку – конфлікту старих і нових культурних норм та орієнтацій. Є.Гуцало майстерно показав різні способи адаптації до нових умов на прикладі повістей «Голодомор», «Безголов'я», «Прокляття», де перша повість змальовує образи ревних виконавців плану хлібозаготівель (Гаркуша, Гнойовий, Шпитальник, Яремний), друга – марнославного і жорстокого командира загону партизанів (Онисим Потурнак), а третя – фальшивих героїв Македона Хруща, Калістрата Сильвестровича. Усі названі герої творів швидко асимілювалися в новою культурною системою, отримуючи від неї найбільший зиск, проте, як бачимо, всі вони відзначені негативною характеристикою, таким чином письменник наголошує на тому, що привнесена зовні, примусово насаджена культурна система несла Україні лише руйнування і зневіру народу у власних силах;

4) теорія забуття. Дослідження пам'яті та забуття має особливу цінність для сучасної української філософської думки і пов'язуються з ідеологемою «манкуртства» – суспільства людей позбавлених пам'яті історичних коренів. Власну теорію забуття Є.Гуцало виклав у повісті «Прокляття», де відновлення народної пам'яті є провідним мотивом. Письменник наголошує на тому, що минуле народу зумовлює його майбутнє, а викривлення уявлень про минуле веде за собою цілу низку спотворених висновків та помилок. Є.Гуцало на практиці вивчав проблему історичної пам'яті українського народу, свідченням цього є пропозиція письменника збирати спогади очевидців Голодомору, винесена на сторінки «Літературної України» у 80-х роках ХХ ст [2, 7]. Проблемам народної пам'яті присвячена і збірка гостро-полемічних статей «Ментальність орди», де письменник коментує суперечливі події, факти української історії від давнини до сучасності.

Таким чином, філософське підrрунтя прозових творів Є. Гуцала є очевидним і його різноплановість вимагає детального дослідження.