Системний підхід як методологія дослідження комунікацій

У багатьох областях знання об'єкт дослідження представляють у виді системи, а наступне його вивчення проводять на основі базових принципів системного підходу.

Концептуальні моделі системного підходу до пояснення складних явищ сучасного життя чи системного аналізу з'явилися у виді загальної теорії, який приписувалася здатність пояснити всі явища сучасного матеріального і нематеріального світу.

Відповідно до загальної теорії систем під системою розуміється деяке складне ціле, що володіє яскраво вираженими границями і відносно незалежними складовими, пов'язаними між собою так, що зміна положення чи стану однієї частини з неминучістю призводить до зміни стану інших частин.

Таким чином, основою системного підходу є визнання цілісності складних об'єктів, його границь і наявності в нього внутрішніх і зовнішніх зв'язків. Загальна теорія систем поширює ці основні ознаки на всі системні об'єкти реального світу. При цьому наявність у всіх системних об'єктів подібних властивостей визначається як ізоморфізм.

У ході вивчення комунікацій, комунікативних процесів у рамках системного підходу з'ясувалося, що комунікація, як система, володіє низкою специфічних властивостей, що відрізняють її від інших систем (біологічних, технічних і т.д.). Але системно-теоретичні дослідження комунікацій і процесів з позицій загальної теорії систем виявилися неефективними в силу відверненого характеру загальносистемних концепцій.

Розглядаючи комунікацію як соціально зумовлений процес передачі та сприйняття інформації, головним чином за допомогою символів, в умовах суб’єкт - суб’єктної взаємодії в цілому з залученням системного підходу, дійсно можна сказати, що вона, як і всяка система, являє собою порядок, обумовлений планомірним, правильним розташуванням частин у цілому, визначеними взаємозв'язками частин. Однак комунікація має специфічні, властиві тільки їй властивості. Нам вбачається необхідним виявити головні елементи системної моделі комунікацій, комунікативного простору, до яких у ході дослідження ми віднесли: а. комунікація представляється як упорядкованість підсистем і компонентів у тривимірному просторі в даний момент часу; б. комунікація може розглядатися як складний процес, основою якого є екстериоризація валюативності соціальних суб'єктів і інформації; в. у комунікативному просторі присутні підсистеми, що є складовими частинами системи; г. у комунікативному просторі виникають комунікаційні відносини (із приводу цілей, міжособистісні, владні, інформаційні і т.д.); д. комунікативні процеси, припускають наявність визначених системних підпроцесів (владні, матеріально-енергетичні і т.д.).

Таким чином, будь-яка комунікація складається з підсистем, кожна з який може розглядатися як система більш низького рівня. У той же час сама комунікація, маючи деяку кількість рівнів підсистем, у свою чергу може розглядатися як підсистема в системі більш високого порядку. Таким чином, комунікативний простір, комунікація характеризуються рекурсивністю, що визначається приналежністю останньої властивість бути одночасно і підсистемою, і складною системою з наявністю елементів підсистем.

Комунікація в рамках комунікативного простору з різними визначальними і модифікуючими елементами, може розглядатися як закрита і відкрита система.

Комунікацію може розглядатися як закрита система, але декларується необхідність вивчення комунікації в тісній взаємодії з зовнішнім середовищем. Як правило, дослідники і практики, розглядаючи окремі структурні одиниці комунікацій, лише частково враховують вплив зовнішнього оточення, не задумуючись про те, що комунікація є невід'ємною частиною зовнішнього середовища. Але у випадку підходу до комунікації як до закритої, самодостатньої системи вплив зовнішнього оточення враховується у виді дії окремих факторів, що обурюють і навіть змінюють внутрішню структуру комунікацій, трансформуючи і модифікуючи комунікативний простір.

Якщо комунікація розглядається як відкрита система, вона органічно вписується в зовнішнє оточення і вважається її підсистемою. При цьому границі системи являють собою замкнуту криву, що проходить по периметру досліджуваних об'єктів так, що вона розмежовує область з меншою інтенсивністю взаємодій поза цією кривою, від області з високою інтенсивністю усередині її. Тут оточення, зовнішні фактори, що обумовлюють діяльність і дієвість комунікації не є пасивними і їх можна визначити як сукупність об'єктів, зовнішніх стосовно комунікативної системи, що зв'язані з однією чи більше системними одиницями останньої так, що зміна одного чи декількох властивостей зовнішніх об'єктів змінює поводження системи, що у свою чергу приводить до зміни одного (чи більш) властивостей зовнішніх об'єктів.

Практичне застосування в дослідженні комунікацій системного підходу ускладнювалось тим, що системи в даному підході являють собою застиглі, найчастіше абстрактні моделі, що важко пристосувати до змін як у координатах комунікативного простору, так і в його зовнішньому оточенні; крім того, виникають складності при використанні конкретних знань про специфіку комунікацій і їхнього розвитку.